Розділ 11 "Повернення"

Марко різко розплющив очі.
Він лежав на холодній траві посеред чужого подвір’я. Над головою тихо шуміли дерева, а небо вже починало світлішати від ранкового світанку.
Поруч заворушилася Соломія.
Дівчинка сіла й розгублено озирнулася навколо.
І раптом її очі широко розплющилися.
— Марку... — прошепотіла вона. — Це наш дім...
Вона навіть не помітила як сказала "наш дім".
Перед ними стояла невелика хатина з дерев’яним ґанком. У вікнах ще горіло світло.
Наче тут ніхто не спав цілу ніч.
Соломія різко підвелася на ноги.
— Мамо!..
Її голос зірвався.
Двері будинку миттєво відчинилися.
На поріг вибіг чоловік із ліхтарем у руках. Побачивши дівчинку, він завмер так різко, ніби перестав дихати.
— Соломія?..
Ліхтар мало не випав із його рук.
— Тату!
Соломія кинулася вперед.
Чоловік підхопив її на руки й міцно притиснув до себе, ніби боявся, що вона знову зникне.
— Доню... Господи... Соломійко...
Його голос тремтів.
І саме в цю мить із будинку вибігла жінка.
Катерина.
Вона побачила доньку — і заплакала ще до того, як добігла до неї.
— Моя дівчинка...
Соломія сміялася й плакала одночасно, обіймаючи маму за шию.
— Мамочко... я так боялася...
Катерина цілувала її волосся, щоки, руки, ніби не могла повірити, що донька справді поруч.
Марко стояв трохи осторонь.
Тихий та розгублений.
Він дивився на цю зустріч і відчував дивне тепло всередині.
Так виглядає дім.
Так виглядає любов.
Так виглядає момент, коли тебе чекали.
І раптом Марко відчув страшну порожнечу.
У Соломії був дім.
Були мама й тато, які не спали ночами через її зникнення.
А в нього...
В нього зараз не було нікого.
Хлопчик опустив очі.
У грудях щось боляче стислося.
Він теж колись мав дім.
Маму.
Тата.
Але тепер навіть не знав, де вони.
Живі вони чи ні.
Чи шукають його досі.
Катерина помітила Марка першою.
Вона обережно підійшла ближче.
У її очах усе ще блищали сльози.
— А це хто?.. — тихо спитала вона.
Соломія одразу схопила Марка за руку.
— Це Марко! Він врятував мене!
Олексій уважно подивився на хлопчика.
— Ти був із Соломійкою весь цей час? Але де ви були?
Марко повільно кивнув.
— Так, я не лишав її саму. Ми були у замку Морвени, вона забирає дітей крізь сни.
Батьки Соломії були розгублені. Звісно вони чули в дитинстві від бабусь застереження про злу чаклунку, але навіть уявити не могли, що це все правда. 
Катерина оговталася першою і раптом обережно торкнулася плеча Марка.
— А де твої батьки, ти пам’ятаєш де твій дім?
Марко мовчав кілька секунд.
А потім тихо відповів:
— Я не знаю, де мій дім.
Після цих слів стало зовсім тихо.
Навіть вітер ніби завмер.
Катерина подивилася на нього так тепло, що Маркові раптом захотілося заплакати.
По-справжньому.
Як маленькій дитині.
— Тоді побудеш у нас, доки ми не знайдемо твою родину, — лагідно сказала вона.
Марко розгублено глянув на неї.
— Ви... дозволите?
Олексій важко видихнув і кивнув.
— Звісно хлопче. Дитина не повинна бути сама. Ми обов'язково знайдемо твоїх батьків.
Соломія міцно стиснула руку Марка.
— Бачиш? Я ж казала, що в мене найкращі батьки у світі.
Марко спробував усміхнутися.
Та в очах усе одно стояв смуток.
Бо Соломія повернулася додому.
А він — ні.
І десь дуже далеко, за межами цього теплого подвір’я, у темному замку Морвена лютувала. Багато десятиліть назад вона втратила своїх дітей. Своїх неслухняних дітей. Вона не змогла їх врятувати. І ось знову. Як цей хлопчисько зміг зламати її магію. Морвена слабка, дуже слабка і багато років потрібно буде на відновлення.