Розділ 10 "Сни, які не можна забирати"

Відтоді Соломія майже не відходила від Марка.
У великому темному замку їй було страшно все.
Довгі коридори.
Сині вогники під стелею.
Шепіт вітру за високими вікнами.
І навіть тиша тут була якоюсь неправильною.
Наче живою.
Тому маленька дівчинка постійно тримала Марка за руку, ніби боялася загубитися.
А Марко дедалі більше хвилювався.
Щоночі Морвена приходила до круглої зали зі срібним туманом.
І щоночі Соломія плакала уві сні трохи менше.
Це лякало.
Марко знав: чаклунка змінює її сни.
Повільно стирає дім із пам’яті.
Саме так колись сталося з ним самим.
Тільки тепер він пам’ятав усе.
І від цього ставало ще страшніше.
Того вечора за вікнами замку падав дощ.
Великі краплі стукали по темному склу, а ліс унизу здавався суцільною чорною тінню.
Соломія сиділа біля каміна, підтягнувши коліна до грудей.
Марко мовчки дивився на синій вогонь.
— Марку... — тихо покликала дівчинка.
— Що?
Вона трохи помовчала.
— А ти пам’ятаєш свою маму?
У хлопчика завмерло серце.
Він повільно перевів погляд на Соломію.
Маленька.
Налякана.
З надією в очах.
Марко обережно кивнув.
— Так.
— А я боюся забути...
Її голос затремтів.
— Сьогодні я вже не пам’ятаю маминого сміху.
У Марка всередині все похололо.
Він присів поруч із дівчинкою.
— Слухай мене дуже уважно. Добре?
Соломія швидко кивнула.
— Треба згадувати все хороше. Постійно. Навіть найменші дрібниці.
— Які?
Марко на секунду заплющив очі.
І перед ним одразу виник мамин образ.
Теплі руки.
Запах яблук і м’яти.
Світло свічки у вікні.
— Наприклад... як пахне твій дім, — тихо сказав він. — Який голос у твоєї мами. Як тато сміється. Які у вас двері. Яка ковдра на ліжку.
Соломія слухала дуже уважно.
— А якщо я забуду?
Марко стиснув її маленькі долоньки.
— Тоді згадуватиму за тебе.
У дівчинки затремтіли губи.
І раптом вона міцно обійняла його.
Саме в цей момент двері повільно відчинилися.
Морвена.
Марко одразу відчув, як Соломія напружилася.
Чаклунка мовчки дивилася на них.
На дитячі руки.
На перелякані очі Соломії.
На Марка.
— Час спати, — тихо сказала вона.
Соломія не ворухнулася.
— Я не хочу бачити твої сни.
Сині вогники під стелею здригнулися.
Морвена повільно підійшла ближче.
— Чому. Вони яскраві та веселі?
Дівчинка опустила голову.
— Бо вони чужі і забирають маму.
У залі стало дуже тихо.
Марко затамував подих.
Він боявся, що Морвена розсердиться.
Та чаклунка раптом присіла перед Соломією.
І вперше її голос прозвучав не холодно.
А втомлено.
— Сни нікого не забирають. Вони лікують.
— Ні, — прошепотіла дівчинка. — Вони роблять усе далеким...
Морвена завмерла.
Наче ці слова вдарили її сильніше, ніж вона очікувала.
Марко уважно дивився на чаклунку.
І знову помітив той самий біль у її очах.
Наче колись вона теж втратила когось через сни.
Або через ніч.
— Лягайте спати, швидко, — тихо, але дуже категорично сказала Морвена та вийшла з кімнати.
Дівчинка сильніше стиснула руку Марка.
— Я боюся, Марко.