Розділ 9 "Правильні сни"

Тієї ночі Марко майже не спав.
Він лежав у своїй кімнаті й дивився у темну стелю, де ледве тремтіли сині вогники. За високими вікнами шумів ліс, а вітер час від часу тихо торкався старих стін замку.
Та найбільше Марка лякала не темрява.
А слова Морвени.
«Головне — правильні сни».
Хлопчик заплющив очі.
І раптом усе зрозумів.
Морвена не просто забирала дітей.
Вона змінювала їхні сни.
Повільно.
Обережно.
Так, щоб вони почали забувати дім.
Батьків.
Любов.
І одного дня переставали хотіти повернутися.
Марко різко сів на ліжку.
Тепер він пригадав усе.
Тих дітей у великій кімнаті.
Їхні сльози.
Те, як вони кликали маму крізь сон.
І те, як він сам допоміг їм згадати щасливі моменти.
Саме тому вони повернулися додому.
Бо любов виявилася сильнішою за магію Морвени.
Хлопчик стиснув кулаки.
Соломія не повинна забути.
Нізащо.
Наступного ранку замок був незвично тихим.
Марко вийшов у довгий коридор і завмер.
Біля вікна стояла Соломія.
Маленька.
Розгублена.
У великій сірій сорочці, яка спадала їй мало не до п’ят.
Вона дивилася на темний ліс за вікном і ледь помітно схлипувала.
Марко обережно підійшов ближче.
— Привіт.
Дівчинка здригнулася й швидко обернулася.
Її очі були червоні від сліз.
— Хто ти?..
— Марко.
Соломія мовчала кілька секунд.
А потім тихо спитала:
— Де моя мама?
У грудях хлопчика боляче стиснулося.
Він присів навпочіпки поруч із нею.
— Вона тебе шукає.
Дівчинка одразу заплакала сильніше.
— Я хочу додому...
Марко швидко озирнувся.
Коридор був порожній.
— Тихіше, — прошепотів він. — Добре?
Соломія витерла сльози маленькими кулачками.
— Це погане місце...
Марко хотів відповісти.
Та раптом почув кроки.
Морвена.
Вона повільно йшла коридором, а чорний плащ м’яко ковзав по кам’яній підлозі.
Соломія одразу притихла й сховалася за Марка.
Чаклунка зупинилася поруч.
— Як ти спала?
Дівчинка мовчала.
Морвена уважно дивилася на неї.
— Тобі снилися сни?
Соломія повільно кивнула.
— Мені снилася мама...
На мить срібні очі Морвени потемнішали.
— Це скоро мине.
Марко помітив, як маленькі пальці Соломії сильніше стиснули його руку.
— А якщо я не хочу, щоб минуло? — тихо спитала дівчинка.
У коридорі стало дуже тихо.
Морвена дивилася на неї довго.
Майже здивовано.
Наче не очікувала почути таке від маленької дитини.
— Сни змінюються, — нарешті сказала чаклунка. — Так краще.
— Ні, — прошепотіла Соломія. — Я не хочу забувати маму.
Марко завмер.
Він бачив — Морвена розсердилася.
Не зовні.
Її голос залишався спокійним.
Але туман за вікнами раптом почав рухатися швидше.
— Ви всі говорите однаково, — тихо промовила чаклунка.
Соломія хотіла щось сказати,  але Марко міцно стиснув її руку, даючи зрозуміти, що краще промовчати.
Він опустив очі, щоб не видати свого хвилювання.
Чаклунка довго мовчала.
А потім повільно підійшла до Соломії.
Дівчинка ще сильніше сховалася за Марка.
— Ти любиш зорі? — раптом спитала Морвена.
Соломія здивовано кліпнула.
— Так...
— Настільки сильно, що пішла сама в ніч?
Дівчинка опустила голову.
— Я хотіла подивитися на зорепад...
У голосі не було впертості.
Лише дитячий жаль.
Морвена дивилася на неї так дивно, що Марко раптом зрозумів:
чаклунка бачить у Соломії когось іншого.
Когось із минулого.
— Зорі не варті сліз матерів, — тихо сказала Морвена.
І пішла геть.
Коли її кроки стихли, Соломія міцно обійняла Марка.
— Я боюся...
Хлопчик обережно погладив її по волоссю.
І вперше за довгий час відчув не лише страх.
А й надію.
Бо тепер він був не сам.
І цього разу Морвена помилилася.
Вона привела до замку дівчинку, яка вміла пам’ятати.