Розділ 8 "Дівчинка у срібному тумані"

Марко не міг відвести погляду від дівчинки.
Вона була зовсім маленькою. Руде волосся розсипалося по плечах, а по щоках одна за одною котилися сльози. Чорний туман повільно кружляв навколо неї, ніби заколисував у дивному неспокійному сні.
— Мамо... — тихо схлипувала дівчинка. — Я не хотіла...
У Марка боляче стиснулося серце.
Він зробив крок уперед.
Та Морвена різко схопила його за плече.
— Не підходь.
Її голос прозвучав холодно й різко.
Марко здригнувся.
— Вона плаче.
— Спочатку всі плачуть.
Морвена дивилася на дівчинку без жодного жалю.
Наче давно звикла до дитячих сліз.
— Звідки вона взялася? — тихо спитав Марко.
Чаклунка повільно перевела на нього погляд.
— Вона сама прийшла до Ночі.
— Вона ж ще зовсім маленька.
— Саме тому повинна була слухати батьків.
Марко насупився, а Морвена навіть не звернула увагу, що сама почала мову за батьків. Вона боялася приводити інших дітей щоб Марко нічого не згадав,  але ця дівчинка... Вона була дуже сміливою і навіть в такому віці вже відчувався її норовливий характер. 
— Може, вона просто не хотіла нічого поганого.
— Усі так кажуть, але міняють батьків на Зорі.
Срібний туман біля стелі повільно закрутився сильніше.
— Діти, які люблять своїх батьків, не тікають від них уночі, — холодно промовила Морвена.
Марко мовчав.
Але всередині в ньому починало наростати дивне відчуття протесту.
Він подивився на заплакану дівчинку.
Маленьку.
Беззахисну.
І раптом тихо сказав:
— Що поганого в тому, що вона просто любить зорі? І хто такі батьки?
Морвена завмерла.
Лише на мить.
Та цього вистачило, щоб Марко відчув — він сказав щось дуже важливе.
— Зорі? — перепитала чаклунка. Вона сама злякалася слів про батьків. Що тепер робити, Навіщо вона почала.
— Можливо, вона просто хотіла подивитися на небо. На зорепад чи місяць...
Марко говорив і раптом відчув, як у грудях щось різко обірвалося.
Перед очима блиснув спогад.
Темна річка.
Тепла літня ніч.
Зорі над головою.
Стара ковдра на траві.
І мамин голос:
«Марку, не ходи сам до річки...»
Хлопчик зблід.
Усе повернулося раптово.
Наче хтось зірвав темну завісу з його пам’яті.
Він згадав.
Свій дім.
Батьків.
Ту ніч.
Дітей у замку.
І те, як Морвена стерла йому пам’ять.
Марко ледь стримався, щоб не відступити назад.
Серце шалено калатало.
Він усе пам’ятав.
Усе.
Та Морвена, схоже, нічого не помітила.
Вона дивилася на сплячу дівчинку й тихо промовила:
— Любов до зір не важливіша за любов до ....— Тут вона вже стрималася, щоб не промовити слово батьки. 
Марко мовчки стиснув кулаки.
Тепер він зрозумів.
Морвена справді вірила у те, що каже.
Вона не вважала себе злою.
Вона була переконана: діти, які йдуть у ніч без дозволу, просто недостатньо люблять тих, хто про них хвилюється.
І саме тому забирала їх.
— Як Ви думаєте, за ким дівчинка плаче і як її звуть?, — тихо сказав Марко.
— Соломія.
Марко зрозумів,  що Морвена почала контролювати свої емоції і про батьків він навряд чи тепер щось почує.
— Можливо вона не хотіла йти сюди.
— Вже пізно про це говорити. Їй буде тут добре. Тобі ж добре Марку? — Морвена так пронизливо подивилася на нього, що Марку знадобилося усе його недитяче вміння контролювати емоції щоб не видати себе.
— Звісно добре, але ж ви казали, що ми разом з самого початку, а Соломія видно, що не хотіла йти.
У голосі Морвени раптом прозвучала дивна гіркота.
— Не хотіла б, то не пішла б.
Наче ці слова були важливі не тільки для цієї дівчинки.
Марко уважно подивився на чаклунку.
І вперше подумав, що колись Морвена теж могла когось втратити.
Можливо, дуже давно.
Можливо, саме через це вона так ненавиділа нічні втечі дітей.
Дівчинка у тумані знову тихо схлипнула.
— Мамо...
Марко зробив крок до неї.
Тепер уже обережно.
— Можна ми будемо спати разом?
— Ні — різко відповіла Морвена.
Хлопчик ледь помітно усміхнувся.
Все ж таки чогось Морвена боїться.
— Вона сумує за кимось, тож треба допомогти їй, — прошепотів Марко.
— З часом перестане.
Від цих слів у нього похололо всередині.
Він добре пам’ятав той страшний момент, коли почав забувати власну маму.
Її голос.
Її руки.
Її усмішку.
І тепер це мало статися з Соломією.
Ні.
Марко повільно опустив очі, щоб Морвена не помітила страху й рішучості в його погляді.
Він мусив мовчати.
Якщо чаклунка зрозуміє, що пам’ять повернулася — усе буде втрачено.
Тому хлопчик лише тихо спитав:
— А вона довго тут буде?
Морвена уважно подивилася на нього.
Марко затамував подих.
Та чаклунка лише втомлено відповіла:
— Сподіваюся назавжди. Головне — правильні сни.
У грудях Марка щось боляче стислося.
Він глянув на Соломію.
Маленька дівчинка тихо плакала уві сні, стискаючи долоньки.
І саме тоді Марко дав собі обіцянку.
Що б не сталося — він урятує і себе і цю дитину.
Вони повернуться додому.