Розділ 7 "Сни крізь темряву"

Після того дивного сну Марко більше не міг спокійно спати.
Щоночі йому здавалося, ніби хтось кличе його крізь густий туман.
Тихо.
Далеко.
Але дуже наполегливо.
І щоразу він прокидався з дивним болем у грудях, ніби забув щось надзвичайно важливе.
Морвена помітила це майже одразу.
Вранці Марко сидів біля високого вікна в бібліотеці й мовчки дивився на темний ліс.
За склом повільно кружляв срібний туман.
— Тобі знову снилися сни, — тихо сказала чаклунка.
Марко здригнувся.
Він навіть не почув, як вона зайшла.
— Так...
Морвена повільно підійшла ближче.
— І що ти бачив?
Хлопчик насупився.
Чомусь йому не хотілося розповідати.
Наче це було щось дуже особисте.
— Не пам’ятаю.
Срібні очі Морвени уважно дивилися на нього.
Надто уважно.
Наче вона намагалася зрозуміти, чи каже він правду.
— Сни іноді брешуть, Марку, — тихо сказала вона. — Особливо ті, що приходять із минулого.
Хлопчик мовчав.
Але всередині щось вперто підказувало: ні.
Той жіночий голос не брехав.
Того дня Морвена була незвично тривожною.
Вона довго ходила коридорами замку.
Часто зупинялася біля вікон.
І весь час прислухалася до чогось, чого Марко не чув.
Увечері над лісом почалася буря.
Чорні хмари затягнули небо.
Вітер бив у високі вікна так сильно, що старі рами скрипіли.
Марко сидів біля каміна й дивився на синій вогонь.
Раптом десь далеко почувся дивний звук.
Наче дитячий плач.
Хлопчик різко підняв голову.
— Ви чули?
Морвена завмерла.
Полум’я біля неї здригнулося.
— Ні.
Але Марко бачив — вона збрехала.
Плач повторився.
Тихий.
Жалібний.
Ніби хтось далеко-далеко кликав на допомогу.
Марко повільно підвівся.
— Там хтось є.
— Сядь, — різко сказала Морвена.
Він здивовано подивився на неї.
Раніше вона ніколи не говорила таким тоном.
— Але я чув...
— Я сказала — сядь!
У залі стало дуже тихо.
Навіть вітер за вікнами ніби завмер.
Марко повільно опустився назад у крісло.
Серце калатало тривожно й швидко.
Морвена довго мовчала.
А потім раптом тихо сказала:
— Іноді світ сам приводить сюди дітей.
— Куди — сюди?
Чаклунка не відповіла.
Лише дивилася у вогонь.
І вперше Марко помітив у її очах страх.
Справжній.
Пізно вночі хлопчик прокинувся від того самого плачу.
Тепер він лунав ближче.
Марко тихо сів на ліжку.
Замок був темним і незвично холодним.
Сині вогники під стелею ледве світилися.
Плач долинав звідкись ізнизу.
Марко кілька секунд вагався.
А потім обережно вийшов із кімнати.
Коридори були порожні.
Лише вітер гуляв між кам’яними стінами.
Хлопчик ішов на звук, поки не опинився біля старих дверей, яких раніше ніколи не бачив.
Вони були прочинені.
Із щілини пробивалося срібне світло.
Марко затамував подих і зазирнув усередину.
Це була велика кругла зала.
Посеред неї клубочився густий чорний туман.
А всередині туману...
Хлопчик побачив дитину.
Маленьку дівчинку років шести.
Вона спала просто в повітрі, ніби туман тримав її на руках.
По її щоках текли сльози.
— Мамо... — тихо схлипувала вона уві сні.
Марко відчув, як у грудях усе стиснулося.
Раптом позаду почувся голос Морвени:
— Навіщо ти прийшов сюди Марко? Ти не мав цього бачити.
Марко різко обернувся.
Чаклунка стояла в темряві.
Її срібні очі світилися холодно й тривожно.
— Хто це?.. — прошепотів хлопчик.
Морвена повільно подивилася на дитину в тумані.
І тихо відповіла:
— Загублена душа із зіркових снів.