Розділ 6 "Хлопчик без минулого"

Марко прокинувся від запаху дощу.
Він повільно розплющив очі й не одразу зрозумів, де знаходиться.
Над головою шуміло листя.
Десь неподалік цвірінькали птахи.
А по обличчю ковзнув теплий ранковий вітер.
Хлопчик різко сів.
Він лежав під великим деревом посеред дивного саду. Навколо росли високі сріблясті трави, а в повітрі пахло мокрою землею й м’ятою.
Марко розгублено озирнувся.
Він не пам’ятав, як тут опинився.
Не пам’ятав учорашнього дня.
Не пам’ятав майже нічого.
Лише своє ім’я.
І ще дивне відчуття порожнечі всередині.
Наче він загубив щось дуже важливе.
Хлопчик повільно підвівся.
Попереду, за деревами, височів величезний темний замок.
Його вежі губилися в тумані.
Марко дивився на нього й відчував незрозумілий страх.
Наче це місце було пов’язане з чимось болючим.
Раптом позаду почувся голос:
— Ти вже прокинувся.
Марко різко обернувся.
До нього повільно йшла Морвена.
Сьогодні вона виглядала інакше.
Не так страшно.
Її чорний плащ м’яко тягнувся по траві, а срібні очі здавалися втомленими.
— Хто ви?.. — тихо спитав хлопчик.
У погляді чаклунки майнула тінь смутку.
— Я Морвена.
— А я?..
Вона завмерла лише на мить.
— Тебе звати Марко.
Хлопчик насупився.
— А де моя родина?
Морвена відвела погляд.
— У тебе нікого немає, я твоя родина.
Ці слова боляче дряпнули серце, хоча Марко й сам не розумів чому.
— Я не пам’ятаю...
— Знаю.
Вона підійшла ближче й обережно торкнулася його волосся.
— Ти живеш тут.
Марко знову подивився на замок.
Темні вежі здіймалися над лісом, мов велетенські тіні.
— Я не хочу тут жити, — тихо сказав він.
Морвена сумно усміхнулася.
— Спочатку ніхто не хоче.
Вона повела його до замку.
Довгі коридори були тихими й порожніми. Сині вогники плавали попід стелею, освітлюючи чорні стіни м’яким світлом.
Марко дивився навколо й відчував дивне знайоме відчуття.
Наче колись уже бачив це місце.
Але спогади вислизали, щойно він намагався їх упіймати.
У великій залі Морвена посадила його біля каміна.
Тут палав синій вогонь.
Незвичний.
Холодний.
Чаклунка мовчки поставила перед хлопчиком чашку теплого молока з медом.
Марко здивовано подивився на неї.
— Це мені?
— Ти любиш мед, — тихо відповіла вона.
— Звідки ви знаєте?
Морвена не відповіла.
Лише сіла навпроти й довго дивилася у вогонь.
Марко обережно взяв чашку.
Він справді любив мед.
І чомусь від цього стало ще сумніше.
Наступні дні минали повільно.
Морвена дозволяла Маркові гуляти садом, заходити до бібліотеки й навіть підніматися на одну з веж замку.
Іноді вона розмовляла з ним.
Іноді мовчала цілими днями.
Та найбільше Марка дивувало інше.
У замку більше нікого не було.
Жодної живої душі.
Коридори порожні.
Ліжка у великій кімнаті зникли.
Наче їх там ніколи й не було.
— Тут хтось жив раніше? — якось спитав Марко.
Морвена застигла біля вікна.
— Так.
— А де вони?
Чаклунка довго мовчала.
— Пішли додому.
Марко не знав чому, але від цих слів у нього сильно защеміло в грудях.
Тієї ночі він уперше побачив дивний сон.
Йому снилася жінка.
Вона стояла біля вікна зі свічкою в руках.
Плакала.
І весь час повторювала:
— Марку... повертайся додому...
Хлопчик прокинувся серед ночі.
Серце калатало так сильно, що важко було дихати.
За вікном шумів темний ліс.
А десь далеко лунав самотній вітер.
Марко притиснув руку до грудей.
І сам не зрозумів, чому по його щоках тихо потекли сльози.