Розділ 5 "Ніч великого повернення"

Після розмови з Морвеною Марко ще довго не міг заснути.
Він лежав у темній кімнаті й дивився у високу стелю, де повільно плавали сині вогники. Поряд тихо дихали діти.
Хтось схлипував уві сні.
Хтось щось нерозбірливо шепотів.
І майже кожен кликав маму або тата.
Марко заплющив очі.
Перед ним одразу виник мамин усміхнений погляд.
Татова тепла рука на плечі.
Їхній маленький будинок.
Свічка на підвіконні.
Він різко сів.
Свічка.
Марко раптом зрозумів дещо дуже важливе.
Сни не просто показували дітям дім.
Вони тримали їхній зв’язок із ним.
Поки діти пам’ятали своїх рідних — шлях назад існував.
Хлопчик відчув, як серце забилося швидше.
Можливо, саме тому Морвена постійно повторювала, що вони забудуть.
Можливо, вона чекала, поки спогади зникнуть.
Тоді діти залишилися б тут назавжди.
Марко тихо встав із ліжка.
Обережно пройшов між іншими дітьми.
І присів біля руденької дівчинки, яка часто плакала ночами.
— Не спиш? — прошепотіла вона.
Марко похитав головою.
— Слухай... а який твій найщасливіший спогад удома?
Дівчинка здивовано кліпнула.
— Що?
— Просто скажи.
Вона трохи подумала.
І її очі раптом стали теплішими.
— Ми пекли пиріг із мамою... і весь дім пахнув яблуками.
Марко усміхнувся.
— Запам’ятай це дуже добре.
Потім він підійшов до іншого хлопчика.
— А ти що найбільше любив удома?
— Тато носив мене на плечах...
Ще одна дівчинка прошепотіла:
— Ми запускали паперові ліхтарики біля озера...
Цієї ночі Марко обійшов майже всіх дітей.
І кожного просив згадати щось хороше.
Не страх.
Не момент, коли їх забрали.
А любов.
Тепло.
Дім.
Перед світанком він нарешті ліг у своє ліжко.
І вперше за весь час у нього з’явилася надія.
Наступного дня Морвена поводилася дивно.
Вона стала неспокійною.
Часто зупинялася посеред коридору, ніби до чогось прислухалася.
Сині вогники в замку миготіли сильніше, ніж зазвичай.
А чорний туман за вікнами постійно рухався.
Наче нервував.
Увечері діти знову лягли спати у великій кімнаті.
Марко лежав із розплющеними очима.
Серце калатало так голосно, що йому здавалося — його чує весь замок.
«Тільки б вийшло...» — подумав він.
Один за одним діти почали засинати.
І майже одразу на їхніх обличчях з’явилося щось дивне.
Спокій.
Руденька дівчинка тихо усміхнулася уві сні.
Маленький чорнявий хлопчик перестав хмуритися.
Хтось навіть засміявся крізь сон.
А потім замок здригнувся.
Десь далеко почувся гуркіт.
Марко різко сів.
Сині вогники біля стін почали гаснути один за одним.
Вітер із силою вдарив у вікна.
І в ту ж мить двері кімнати розчинилися.
На порозі стояла Морвена.
Її очі світилися сріблом так яскраво, що стало страшно.
— Що ти зробив? — холодно спитала вона.
Марко мовчав.
Та всередині все тремтіло.
Морвена швидко підійшла до одного з дітей.
Доторкнулася до його чола.
І раптом відсахнулася.
— Ні...
Уперше в її голосі почувся страх.
Дитина посміхалася уві сні.
І навколо неї мерехтіло тепле золотаве світло.
Таке саме світло почало з’являтися навколо інших дітей.
Морвена різко простягнула руки вперед.
Чорний туман закрутився кімнатою.
Сині тіні поповзли по стінах.
— Прокидайтеся! — різко наказала вона.
Та діти не чули.
Вони були вже далеко.
У своїх снах.
Удома.
Марко раптом зрозумів, що відбувається.
Сни стали сильнішими за магію Морвени.
Бо любов виявилася сильнішою за страх.
Замок знову здригнувся.
І тоді сталося диво.
Руденька дівчинка раптом зникла просто зі свого ліжка.
Наче розчинилася у світлі.
Потім інший хлопчик.
Ще одна дитина.
Ще.
І ще.
Морвена закричала.
Її голос луною пронісся замком.
Чорний туман метався кімнатою, ніби живий.
— НІ!
Та було пізно.
Діти поверталися додому.
Прокидалися у своїх ліжках.
У своїх кімнатах.
Поруч із батьками.
Марко дивився на це широко розплющеними очима.
У грудях палало щастя.
Вийшло.
У них справді вийшло.
За кілька хвилин у кімнаті залишився тільки він.
І Морвена.
Чаклунка стояла посеред темряви.
Її волосся розвівав вітер.
А в срібних очах палала така лють, що Марко мимоволі зробив крок назад.
— Ти... — її голос тремтів. — Ти забрав їх у мене.
Марко важко дихав.
Але все одно підняв голову.
— Вони ніколи вам не належали.
Морвена дивилася на нього довго.
Дуже довго.
І раптом її обличчя змінилося.
Лють зникла.
Залишилася лише страшна втома.
— Ти не розумієш, Марку, — тихо сказала вона. — Вони всі йдуть.
Марко насупився.
— Бо в них є дім.
— А якщо дому немає?
У кімнаті стало тихо.
Чаклунка повільно підійшла ближче.
— Якщо ти забудеш... — прошепотіла вона, — тобі більше не буде боляче.
Марко не встиг нічого відповісти.
Морвена торкнулася його чола.
Світ навколо здригнувся.
Стіни розсипалися туманом.
Голоси стали далекими.
А потім усе поглинула темрява.