Розділ 4 "Країна сплячих дітей"

Перші дні у замку Морвени здавалися Маркові страшним сном, який ніяк не закінчувався.
Тут не було справжнього ранку.
Небо за високими вікнами завжди залишалося темно-фіолетовим, ніби сонце назавжди забуло дорогу до цього місця. Іноді над чорним лісом здіймався срібний туман, а інколи між деревами спалахували дивні сині вогні.
Але найбільше Марка лякала тиша.
У замку майже ніхто не говорив.
Діти тихо ходили довгими коридорами, опустивши очі. Вони їли мовчки, сиділи мовчки й навіть плакали майже беззвучно.
Наче боялися, що замок почує їхній біль.
Спочатку Марко теж мовчав.
Він чекав.
Думав, що ось-ось прокинеться вдома й почує мамин голос або татові кроки у дворі.
Але дні минали.
І нічого не змінювалося.
Одного разу він підійшов до високого вікна й довго дивився на темний ліс.
— Звідси можна втекти? — тихо спитав він у хлопчика, який стояв поруч.
Той здригнувся й швидко похитав головою.
— Ні.
— Ти пробував?
Хлопчик мовчав кілька секунд.
— Тут усі пробували.
Марко насупився.
— І що?
— Ліс повертає назад.
Це прозвучало так дивно, що Марко навіть не одразу зрозумів.
— Як це?
— Ти йдеш... йдеш... а потім знову опиняєшся біля замку.
Марко недовірливо подивився у вікно.
Ліс здавався звичайним.
Темним.
Моторошним.
Але звичайним.
Та в очах інших дітей жила така безнадія, що хлопчик мимоволі повірив.
Тієї ночі він довго не міг заснути.
У великій кімнаті було тихо.
Лише зрідка хтось схлипував крізь сон.
Марко лежав і дивився у стелю.
А потім почув тихий голос:
— Мамо... мамо, не йди...
Він підвівся на ліктях.
Маленький хлопчик на сусідньому ліжку плакав уві сні.
Його щоки були мокрі від сліз.
— Мамо...
Поруч тихо схлипувала дівчинка з рудими косами.
Ще хтось кликав тата.
І тоді Марко раптом зрозумів.
Уві сні вони всі бачили дім.
Батьків.
Свої кімнати.
Тому й плакали.
Бо щоночі поверталися туди хоча б у снах.
Наступного дня Марко вперше сам заговорив із іншими дітьми.
Вони сиділи біля каміна в довгій темній залі.
Полум’я було синім і майже не гріло.
— А що вам сниться? — тихо спитав Марко.
Дівчинка з рудими косами міцніше обійняла коліна.
— Мама пече пиріг.
І ледь усміхнулася.
— Я навіть запах пам’ятаю...
Маленький чорнявий хлопчик опустив очі.
— А мені сниться наш пес. Він постійно шукає мене.
Ще одна дівчинка прошепотіла:
— А мені тато читає казку перед сном...
Марко слухав їх і відчував, як у грудях стає важко.
Він теж почав забувати мамин голос.
І це лякало його більше за темний ліс.
Того вечора Морвена знову з’явилася в залі.
Діти одразу стихли.
Чаклунка повільно пройшла між ними, і чорний плащ тягнувся за нею, мов тінь.
Марко помітив, що вона завжди дивиться на дітей дивно.
Не як на полонених.
Швидше... як на щось дуже дороге.
Але сумне.
Морвена зупинилася біля каміна.
— Чому ви не спите? — холодно спитала вона.
Ніхто не відповів.
Марко підняв голову.
— Бо вони сумують за домом.
У залі стало так тихо, що чути було потріскування синього вогню.
Морвена повільно перевела погляд на Марка.
— Дім легко забути.
— Неправда.
— Минуть роки — і ви перестанете згадувати.
Марко похитав головою.
— Ні.
Він сказав це тихо, але впевнено.
— Людина не може забути тих, кого любить.
Срібні очі Морвени на мить потемнішали.
Наче ці слова їй не сподобалися.
А може — навпаки, зачепили занадто сильно.
Вона мовчки розвернулася й пішла до дверей.
Та вже біля виходу раптом зупинилася.
— Сни слабші за час, Марку.
І, не озираючись, додала:
— Одного дня ви всі це зрозумієте.
Двері повільно зачинилися.
А Марко ще довго дивився їй услід.
І вперше подумав:
Морвена боїться втратити дітей.
А найбільше Вона боїться того, що вони твк і пам’ятатимуть свій дім.