Розділ 3 "Ковдра біля річки"

Олена прокинулася ще до світанку.
Спочатку вона навіть не зрозуміла, що саме її розбудило. У будинку було тихо, лише старий годинник у коридорі відбивав секунди, а за вікном шумів ранковий вітер.
Жінка сонно повернулася на інший бік і вже хотіла знову заплющити очі, аж раптом завмерла.
Із кімнати Марка тягнуло холодом.
Олена різко сіла на ліжку.
Поруч мирно спав Андрій, навіть не підозрюючи, як сильно зараз зміниться їхнє життя.
Жінка швидко накинула хустку на плечі й вийшла в коридор.
Двері до кімнати Марка були прочинені.
У грудях раптом неприємно стиснулося.
— Марку?.. — тихо покликала вона.
Відповіді не було.
Олена штовхнула двері рукою.
Ліжко було порожнім.
Ковдра зникла.
А вікно — відчинене навстіж.
Нічне повітря ворухнуло фіранку.
На підлозі лежав один Марків черевик.
Олена зблідла.
— Андрію!..
Її голос зірвався так різко, що чоловік одразу прокинувся.
За кілька секунд він уже стояв поруч.
Погляд ковзнув по порожньому ліжку.
По вікну.
По холодній кімнаті.
І обличчя Андрія стало білим.
— Ні...
Вони вибігли надвір майже одночасно.
Містечко ще спало.
Над дахами тільки-но починало світлішати небо.
Вулиці були порожні й тихі.
— Марку! — гукнув Андрій.
Його голос луною прокотився поміж будинками.
Та відповіла лише тиша.
Олена кинулася до саду.
Потім до сараю.
До старої яблуні, під якою Марко часто сидів вечорами.
Ніде нікого.
Серце калатало так сильно, що їй стало важко дихати.
Андрій раптом подивився в бік річки.
І мовчки рушив туди.
Олена одразу все зрозуміла.
— Ні... ні...
Вона побігла за чоловіком.
Трава була мокрою від роси.
Холодною.
Гострою.
Над водою стелився ранковий туман.
Річка виглядала темною й непривітною.
І саме там, на маленькому пагорбі біля берега, лежала Маркова ковдра.
Стара.
Темно-синя.
Та сама, без якої він ніколи не засинав.
Олена повільно підійшла ближче.
Ноги стали важкими, ніби камінь.
Вона опустилася навколішки й торкнулася ковдри тремтячими руками.
Холодна.
Порожня.
Наче хтось просто забрав із неї дитину.
— Ні... — ледь чутно прошепотіла жінка.
Андрій стояв неподалік і дивився на воду.
Його руки були стиснуті в кулаки так сильно, що побіліли пальці.
Він боявся навіть думати про найстрашніше.
Олена різко підвела голову.
В її очах стояли сльози.
— Він не потонув.
Андрій мовчав.
— Чуєш мене? Марко не міг потонути!
Її голос затремтів.
— Він боїться глибини... він навіть далеко у воду не заходив...
Чоловік повільно підійшов ближче й обійняв дружину за плечі.
Та вона різко похитала головою.
— Ні. Я відчуваю, що він живий.
І сказала це так впевнено, що Андрій мимоволі теж захотів у це повірити.
Того ранку вони обійшли все містечко.
Кожну вулицю.
Кожен двір.
Андрій стукав у двері сусідів.
— Ви не бачили нашого сина?
— Світле волосся, сім років...
— Його звати Марко...
Люди співчутливо хитали головами.
Дехто одразу починав допомагати шукати.
Старий рибалка Микола узяв човна й перевіряв берег річки.
Хлопці-підлітки бігали стежками в лісі.
Жінки кликали Марка між будинками.
До обіду про зникнення хлопчика знало вже все містечко.
Олена майже не відчувала втоми.
Лише страх.
Страшний, важкий страх, який стискав серце щоразу сильніше.
Вона вдивлялася в кожну дитину здалеку.
Їй постійно здавалося, що ось зараз із-за рогу вибіжить Марко.
Усміхнений.
Розпатланий.
І скаже:
«Мамо, я тут».
Але цього не ставалося.
До вечора люди почали повертатися додому.
Сусіди тихо говорили між собою.
І хоч ніхто не наважувався вимовити це вголос, у повітрі вже висіла страшна думка.
Річка.
Олена бачила ці погляди.
І від цього їй ставало майже фізично боляче.
— Він живий, — вперто повторювала вона. — Марко живий.
Коли сонце почало ховатися за пагорби, Андрій ледве вмовив дружину повернутися додому.
У хаті було незвично тихо.
Наче сам будинок сумував.
Олена повільно зайшла до кімнати сина.
Тут усе залишилося так, як учора.
На підвіконні лежав недомальований малюнок зоряного неба.
Біля ліжка — дерев’яний човник, який Марко вирізав разом із батьком.
На спинці стільця висіла його стара кофта.
Жінка обережно сіла на край ліжка.
І тільки тепер заплакала.
Тихо.
Беззвучно.
Наче якщо плакати голосно — трапиться щось непоправне.
Андрій стояв у дверях і не знав, як допомогти.
Уперше в житті він почувався абсолютно безсилим.
Олена витерла сльози й раптом подивилася у вікно.
На небі вже з’явилися перші зорі.
Ті самі, які так любив Марко.
Жінка повільно встала.
Запалила маленьку свічку.
І поставила її на підвіконня.
Полум’я здригнулося від вітру.
— Навіщо? — тихо спитав Андрій.
Олена довго дивилася на вогник.
— Якщо він заблукав... то побачить світло й повернеться додому.
Андрій мовчки обійняв дружину.
А над містечком уже розгоралася ніч.
Темна.
Тривожна.
І лише одна маленька свічка горіла у вікні, ніби не дозволяла згаснути надії.