Розділ 2 "Жінка в чорному тумані"

Марко прокинувся від дивного холоду.
Спочатку йому здалося, що він просто заснув біля річки й уночі стало зимно. Він сильніше притиснувся до ковдри, не розплющуючи очей.
Та вже за мить зрозумів — щось не так.
Не було чути ані води.
Ані цвіркунів.
Ані шелесту трави.
Навколо стояла неприродна тиша.
Важка.
Глуха.
Наче весь світ раптом перестав дихати.
Марко повільно розплющив очі.
І завмер.
Він лежав не на березі річки.
Під ним була м’яка темна постіль, а над головою височіла стеля, така далека, що губилася в сутінках. Стіни кімнати здавалися зробленими з чорного каменю, але по них повільно ковзали синюваті вогники, ніби маленькі зірки.
Марко різко сів.
Серце забилося швидко-швидко.
Поряд стояли десятки вузьких ліжок.
І на них спали діти.
Маленькі.
Різного віку.
Хтось тихо схлипував уві сні.
Хтось неспокійно ворушився.
Одна дівчинка притискала до себе подушку й беззвучно плакала.
Маркові стало страшно.
Він обережно встав із ліжка й озирнувся.
Величезна кімната губилася в темряві. У кутках клубочився сизий туман. А за високими вікнами не було видно ні сонця, ні ранку.
Лише темне фіолетове небо.
— Де я?.. — ледь чутно прошепотів хлопчик.
Його голос прозвучав надто тихо в цій моторошній тиші.
Марко зробив кілька кроків до вікна.
За ним простягався чорний ліс.
Дерева там були високі, покручені й зовсім нерухомі.
Наче намальовані.
Раптом позаду почувся голос:
— Це не твій світ.
Марко здригнувся й різко обернувся.
Посеред кімнати стояла жінка.
Висока.
Худа.
У довгому чорному плащі, краї якого нагадували дим.
Її волосся спадало темними хвилями майже до підлоги, а очі світилися сріблом, холодним і неживим, мов зимовий місяць.
Марко відчув, як по спині пробіг мороз.
— Хто ви?.. — прошепотів він.
Жінка не відповіла одразу.
Повільно підійшла ближче.
Навіть кроків її не було чути.
— Мене звуть Морвена.
Марко стиснув кулаки.
— Де я?
— Там, куди потрапляють неслухняні діти.
— Я слухняний!
У срібних очах чаклунки майнуло щось схоже на усмішку.
— Хіба? Ти втік із дому серед ночі.
Марко розгублено мовчав.
— Твої батьки зараз шукають тебе, — тихо сказала Морвена. — І не знають, де ти.
Від цих слів у хлопчика защеміло серце.
Мама.
Тато.
Вони, мабуть, дуже налякалися.
Марко швидко підняв голову.
— Я хочу додому.
— Усі хочуть.
— Тоді відпустіть мене!
Морвена дивилася на нього довго й уважно.
Наче бачила наскрізь.
— Ви не маєте права забирати дітей, — раптом твердо сказав Марко.
Він сам здивувався власній сміливості.
Чаклунка повільно схилила голову набік.
— А хіба я їх забираю?
— Так!
— Ні, Марку. Вони самі приходять до мене.
— Я не приходив!
— Ти був сам біля річки серед ночі.
— Бо хотів подивитися на зорі!
— І залишив батьків.
Марко відчув, як у грудях наростає образа.
— Це не означає, що я їх не люблю!
Морвена раптом завмерла.
Ніби ці слова її зачепили.
Сині вогники біля стін затремтіли.
— Діти, які люблять своїх батьків, не йдуть у темряву самі, — тихо сказала вона.
— Неправда!
Його голос луною пролетів кімнатою.
Дехто з дітей неспокійно заворушився уві сні.
Марко зробив крок уперед.
— Я люблю маму й тата більше за всіх! Я просто хотів побачити зорепад!
Морвена мовчала.
І раптом Маркові здалося, що її очі стали сумними.
Лише на мить.
Так швидко, що він навіть не був певен, чи не здалося йому.
— Люди завжди думають, що мають час повернутися, — прошепотіла чаклунка.
— А я повернувся б!
— Можливо.
Марко сердито витер очі.
Тільки тепер він помітив, що мало не плаче.
— Мама хвилюється за мене...
Його голос затремтів.
Морвена відвернулася до вікна.
За темним лісом повільно підіймався срібний туман.
— Усі матері хвилюються, — тихо сказала вона.
У кімнаті знову стало тихо.
Марко дивився на чаклунку й раптом відчув дещо дивне.
Вона була кам'яною. Неприступною.
Але чомусь — дуже самотньою.
Наче цей темний замок давно став для неї самої в'язницею.
— Я все одно повернуся додому, — вперто сказав хлопчик.
Морвена повільно обернулася.
І вперше за весь час усміхнулася.
Сумно.
Майже непомітно.
— Подивимося, Марку зі Зоряної річки. Подивимося…