Розділ 1 "Хлопчик, якому снилися зорі"

У маленькому містечку, захованому між зеленими пагорбами й широкою річкою, жив хлопчик на ім’я Марко.
Містечко було тихе й спокійне. Вранці там пахло свіжим хлібом із пекарні на розі, вдень — нагрітою сонцем травою, а вечорами — водою й димом із коминів. Люди тут знали одне одного багато років. На вузьких вуличках сусіди завжди віталися, а старенькі жінки сиділи біля хвірток і обговорювали все, що відбувалося навколо.
Марко любив це містечко.
Любив старий міст через річку, на якому можна було годинами сидіти й дивитися, як вода несе жовте листя.
Любив вузенькі стежки в полі, де влітку росли високі трави.
Любив слухати цвіркунів у теплі ночі.
А найбільше він любив небо.
Його мама часто сміялася й казала:
— Якби можна було жити серед хмар, ти б давно туди перебрався.
Марко тільки усміхався.
Йому було сім років, але іноді він говорив такі дивні речі, що дорослі лише переглядалися між собою.
Наприклад, одного разу він сказав:
— Зорі шепочуть одна одній сни.
Тато тоді тихо засміявся:
— І що ж вони тобі розповіли?
Марко задумливо підняв очі до неба.
— Що найкращі сни народжуються просто неба.
І це була правда.
Марко помітив це давно.
Коли він засинав удома, під теплою ковдрою, сни були звичайними. У них не траплялося нічого особливого. Вони швидко забувалися вранці, наче туман після дощу.
Але варто було хлопчикові заснути десь надворі — на березі річки, в полі чи просто під старою яблунею у дворі — як усе змінювалося.
Тоді сни ставали живими.
Кольоровими.
Неймовірними.
У них дерева світилися сріблом, річки текли серед зірок, а в небі плавали величезні світні риби. Іноді Маркові снилися дивні міста, де замість ліхтарів висіли маленькі місяці. А інколи — незнайомі люди, які говорили загадками й ніби знали його дуже давно.
Після таких снів Марко прокидався щасливим.
Наче десь далеко існував інший світ, який кликав його до себе.
Особливо сильно це відчувалося біля річки.
Вона текла неподалік містечка — широка, повільна й дуже тиха вночі. Вдень там часто рибалили чоловіки, а діти бігали берегом і запускали по воді маленькі дерев’яні кораблики.
Та після заходу сонця річка була ще гарнішою, але дорослі не дозволяли дітям ходити туди вночі.
— Не можна блукати вночі, — щоразу повторював Маркові батько. — Ніч не любить необережних.
— А чого мені боятися? — питав хлопчик.
Тато якийсь час мовчав, ніби не знав, як пояснити.
— У темряві завжди є те, чого люди не бачать удень.
Марко не дуже розумів ці слова.
Для нього ніч була красивою.
Вона пахла вологою травою, свіжим вітром і таємницями.
А ще — зорями.
Одного літнього вечора небо було особливим.
Зорі сипалися одна за одною, залишаючи тонкі срібні сліди.
Марко сидів на підвіконні й зачаровано дивився вгору.
— Марку, вже пізно, — лагідно сказала мама. — Час спати.
— Можна я ще трохи подивлюся?
— Завтра теж будуть зорі.
— Але не ці.
Мама усміхнулася й поцілувала його у волосся.
— Ти дивний хлопчик.
— Я знаю, — серйозно відповів Марко.
Тієї ночі він довго лежав у ліжку й не міг заснути.
За вікном шумів вітер.
Десь далеко тихо співала річка.
А зорі все падали й падали з неба.
Маркові здавалося, що вони кличуть його.
Хлопчик тихенько підвівся.
У сусідній кімнаті спали батьки.
Підлога трохи скрипіла під босими ногами.
Марко затамував подих.
Тиша.
Він обережно взяв стару м’яку ковдру, яку дуже любив, і підкрався до вікна.
Надворі було тепло.
Нічний вітер торкнувся його щік.
Марко тихо виліз у вікно й побіг стежкою до річки.
Трава лоскотала ноги.
Цвіркуни співали так голосно, ніби весь світ навколо ожив.
А небо над головою було величезним і глибоким.
Марко дістався свого улюбленого місця — маленького пагорба біля води.
Звідси було видно всю річку.
І зорі.
Безліч зірок.
Він розстелив ковдру й ліг на спину.
Довго дивився в небо.
Очі повільно почали заплющуватися.
І незабаром прийшов сон.
Маркові снилося, що він іде просто по воді.
Річка під ногами була гладенька, мов скло.
У темному небі пливли величезні світні кити.
Їхні спини мерехтіли зорями.
Марко простягнув руку й торкнувся однієї зірки.
Вона виявилася теплою.
Попереду стояв хлопчик із ліхтарем.
Його обличчя приховував срібний туман.
— Поспішай, — тихо сказав незнайомець. — Скоро ти забудеш дорогу назад.
Марко хотів щось запитати.
Та раптом над річкою здійнявся холодний вітер.
Світло згасло.
Кити зникли в темряві.
А туман почав повільно згущуватися.
Із нього вийшла висока жінка в довгому чорному плащі.
Її волосся нагадувало дим, а очі світилися холодним сріблом.
Вона довго дивилася на сплячого хлопчика.
А потім тихо прошепотіла:
— Ще одна дитина, яка пішла в ніч сама.
Туман закрутився навколо Марка.
І світ зник.