Частина I. Діти Сакури. Розділ 1. Там, де спить вогонь.

Гори стояли, мов мовчазні стражі часу, вкриті туманами і травою, що ковзала хвилями. У тихому селі, де люди жили за ритмом сезонів, а старі легенди були важливіші за золото, народилася дівчинка. Її ім’я — Міко. Вона народилася в ніч, коли пелюстки старої сакури падали так часто, що здавалось, ніби небо розсипалося рожевими зірками. Вітри носили квітковий аромат до найвіддаленіших хатин, а люди, які ще не спали, озиралися на гірське світло і шепотіли:

"Сьогодні відбулася маленька магія".

Міко відчувала своє тіло, ще м’яке і крихке, але наповнене незбагненною силою. У ній палахкотів вогонь, що не був звичайним теплом. Це не вогонь каміна чи сонця. Він був живий, рухався, розкручувався спіральками під шкірою, наче давній дракон спав у її грудях. Коли лікарка, стара жінка із гірської долини, витягнула її з ковдри і поклала на материнські руки, пелюстка сакури впала прямо на її волосся. Іскра, що з’явилася у грудях дитини, завіялася і затанцювала з ніжним рожевим світлом.

— Дивися, — сказала матір, пильно вдивляючись у дитячі очі. — У ній живе щось… старше за нас.

Міко росла, і з кожним днем вогонь у ній тремтів дедалі сильніше. Вона не розуміла, що це таке; інколи вночі він спалахує яскраво, і відбивається в темних стінах хати. Люди з села дивилися на неї з цікавістю й обережністю. Вони не знали, що в дитині приховано древнє спадкоємство Хінако Саї — сили, що дожила крізь століття, щоб пробудитися у новому поколінні.

Одного разу, під час весняної повені, гірська річка, що текла через село, розливалася і грозила знести все на своєму шляху. Міко стояла на березі, ще маленька і відчула, як серце її б’ється разом із рікою, що ревіла і рвала землю. Люди кричали, тягли дітей і худобу з підтоплених хат, але дівчинка раптом відчула, що вогонь у ній не просто світиться, він живе, і його сила може змінювати світ навколо.

— Не бійтеся… — шепотіла вона, не усвідомлюючи, що слова її мають силу.

Її шепіт був тихий, але древній. Слова, які ніхто не чув століттями, пролунали між гір: шепіт про стихії, що підкоряються любові й страху, шепіт про лисицю, що охороняє світ, шепіт, що відкриває двері в серця. Поступово вода почала зупинятися, якби сама річка слухала її голос. Потоки змінювали напрямок, залишаючи житло людей неушкодженим. Коли останні хвилі відійшли, на поверхні річки засяяла іскра, що танцювала, мов маленький вогняний дракон. Міко стояла там, розкривши руки, і відчувала, як її перший хвіст, вогняний пробуджується.

Вогняний хвіст не був видимий у прямому сенсі. Це була енергія, яка плелася крізь її рухи, через погляд, через дотик рук. Він пульсував теплом і навіть у темряві здавалося, що довкола неї м’яко спалахує полум’я. Коли вона пізніше лежала в ліжку і дивилася на старі гори через вікно, світло хвоста відбивалося у темних кутках кімнати. Міко відчула, що світ належить не лише людям, що світ належить і її істині — древньому серцю лисиці.

Вогняний хвіст почав навчати її без слів. Коли вона торкалася каменю, він ставав теплим; коли вона торкалася води, він стишував її ритм, допомагаючи відчувати її пульс; коли вітер грав з волоссям, хвіст нагадував про свободу, яку не можна обмежити. Міко росла, і разом із нею розвивалася сила. Люди з села дивувалися її відвазі і врівноваженості, не знаючи, що це не просто характер, а прояв древньої магії, яка жила у неї з народження. Її мати часом питала:

— Що ти бачиш у снах, Міко?

— Світ… великий і теплий… і хтось чекає на мене, — відповідала дівчинка.

Це був перший намір у серці, що не належав цьому світу, але прагнув його змінити. І чим більше Міко розуміла силу свого шепоту, тим частіше пульсував вогняний хвіст. Він ставав не просто частиною неї, а він ставав самим світом навколо. Коли люди з села говорили про дивовижні речі, як її руки могли розпалювати вогонь у печі без дров, або як вона заспокоювала розлючених тварин і навіть бурю, вони не підозрювали, що перед ними не звичайна дитина.

Вони дивилися на Міко, і в їхніх серцях пробуджувався шепіт легенди, що колись розповідали про Хінако Саю.
Одного вечора, коли небо було рожеве і червоне одночасно, а гори здавалися шовковими і легкими, Міко сиділа біля старої сакури, пелюстки якої падали у її руки. Вона відчувала, як кожна пелюстка містить частину того світу, що колись належав Хінако. Вогонь у ній спалахнув яскравіше, ніж будь-коли, і хвіст злегка піднявся, відчувши нове пробудження.

— Я хочу захистити світ, — прошепотіла вона.

І в той момент повітря довкола засяяло, пелюстки закрутилися у танці, і всі, хто дивився, бачили лише світло. Це було перше справжнє проявлення сили вогняного хвоста Міко, що виріс із любові, турботи і древньої пам’яті кіцуне. Від того дня її життя змінилося. Вогняний хвіст став частиною її сутності, її голосу, її думок. Він навчав її, випробовував і відкривав нові шляхи. Кожна пригода, кожен крок через гори або ліс це була практика і перше знайомство з силою, яка колись належала лише Хінако Саї.

Міко росла не просто дитиною, а символом спадку, що колись залишила легендарна кіцуне. Вона була світлом після тиші, першим пробудженням нового покоління. І хоча вона ще не знала всіх слів шепоту, вона відчувала, що саме її серце зможе продовжити давню історію. Історію, яку світ ще не готовий був забути.