Пролог . Пелюстка, що не зів’яла.

"Коли падає сакура, світ народжує нову душу. Не з попелу — з пам’яті.”

— із стародавніх легенд про Кіцуне

Минали століття. Імена губилися в пилу доріг, королівства зникали під водою часу, а люди й далі співали свої пісні біля вогнищ — короткі, прості, щоб зігріти руки і не думати про те, що колись було більшим за них. Але одна пісня ніколи не зникла повністю. Вона шепотілася вітрами, затримувалася на губах старців і несподівано звучала в голосах дітей, які лише вчилися говорити. Це була пісня про лисицю з дев’ятьма хвостами — про Хінако Са́ю, чиє ім’я, немов відлуння, проходило через дім у дім, через покоління. Люди складали легенди, і кожна легенда додавала щось своє: хтось говорив про блиск її очей, хтось про жар її дотику, хтось — про те, як її сміх розкидав зорі. Але в кожному приспіві залишалася одна й та сама нотка — ніжність, що розквітала, як сакура посеред зими.

Було вечірнє світло, коли маленька дівчинка стояла під деревом, про яке говорили всі у селі як про «Кожнастару сакуру». Дерево, мов стара жінка, мало шрами на корі і шепотіло листям історії, яких не хотіло віддавати просто так. Його гілки тяглися до неба, пелюстки падали тихо, як опівнічні сльози. Повітря пахло холодом і квітами одночасно — запах, який замикав у собі зиму і весну в одному подиху. Дівчинка стояла біля дерова, витягнувши руку до одного з тих розквітлих див.

— Мамо, — прошепотіла вона, не відриваючи очей від зоряних пелюсток, — чому це дерево цвіте навіть узимку?

Жінка поруч посміхнулась таким, що в ній було і втома, і теплота. Її голос був низьким і звичним, мов пісня, яку співають уночі біля вогню.

— Бо це дерево пам’ятає, що в ньому живе любов, — відповіла вона, — а любов не підкоряється рубежам годин і сезонів.

Дівчинка простягнула долоню, і пелюстка впала в її маленьку ручку, м’яка і тепла, наче зроблена з того самого ранкового світла, що схилявся до землі. Вона затрималася  на кінчиках пальців, уражена тим, як щось настільки крихке може виділяти таке тепле світло. Пелюстка не була холодною — вона пульсувала, тихо згасаючи й знову спалахуючи, як серце якогось маленького створіння.

І тоді — легкий шепіт. Ніби сам вітер заговорив, ніби дерево зібрало всі свої роки й вирішило видати одну малу таємницю прямо в її долоню.

“Кожна пелюстка — це спогад про кіцуне, що любила світ сильніше, ніж себе.”

Слова не були голосом якоїсь людини, вони були наче старе дзеркало, що відбивало ніч і сонце одночасно. Дівчинка завмерла. Її серце затремтіло так, ніби хтось доторкнувся до струни всередині грудей. Десь поруч промайнула тінь — легка, срібна, з хвостами, що мерехтіли, як далекі зорі. Вона не злякалася, в навпаки усміхнулася. Теплі хвилі радості розлилися по її ребрах, такі самі, як казали люди, охоплювали всіх, хто стояв близько до сакури в часи давніші за пам’ять.

Пелюстка розтанула в її долоні, мов піщаний годинник, що вміщує цілий світ у кілька зернин. Іскра світла, що лишилась під шкірою, уповзла мов ріка під коралки її вен. Як крихітне вогнище, вона оселилася під грудьми — не спалюючи, а зігріваючи. У її очах на мить спалахнув відблиск вогню, знайомий і древній; погляд, який міг бачити світанки й пожежі, народження й кінець світу одночасно.

Жінка, не помічаючи того, легенько погладила доньку по волоссю. Її пальці відчували тепло, але не дивувались йому. У їхніх селах завжди народжувалися діти з дивною часткою світла — іноді це були дари землі, іноді — прокляття. Але тут, під старою сакурою, навіть вітер відчувався по-іншому. Село, що спочивало в тіні гір, мало свої звичаї: уночі співали про героїв, удень трудилися, а ввечері — просили в дерев відповіді. Вони добре знали, коли дерево пам’ятає, то пам’ять ця не марна.

— Ходімо, вже вечоріє, — сказала мати, притиснувши руку дівчинки до свого боку, — нам треба повернутися додому.

Дівчинка ще раз глянула на сакуру. Між гілками, немов між завісами, промайнув лагідний погляд. Це був погляд старий як світ, але не злий, а той погляд, що бачив і добро, і зло, і не поспішав судити. Дівчинка відчула, як у її серці зароджується щось нове — тепле й могутнє одночасно. Вона ще не знала, що те тепло — лише пробудження, що його голос лише перший з багатьох, які колись звучатимуть в її крові.

Той вечір не був богемним початком великої історії, але на перший погляд — це була лише ще одна ніч у житті маленького села. Але іноді світи вирішують народжуватися тихо — без голосних фанфар, без сліз геніїв. І саме така тиша того вечора стала моментом для народження чогось майже забутого. Коли вони рушили додому стежкою, що вела між камінням і мохом, дівчинка відчувала під ногами ритм, ніби земля сама співала їй під ноги. Вона тримала в грудях іскру, що вже не хотіла згасати, а вона тягнулася до світу, який ще не знав її ім’я.

У хаті, біля печі, заримувалося тепло. Вогонь тихо потріскував, а мати занепокоєно поправляла ковдру. Сирітські промені місячного світла лягали на підлогу, малюючи силуети, що нагадували хвости далеких лисиць. Хтось із сусідів постукав у двері, принісши звістку про ранкові події, але мати відмахнулась ніч була належна лише їхнім двом душам.

Так народилась перша донька Хінако Саї — не на вищому троні і не під оплески натовпу, а тихо, серед дрібних речей — шелесту тканин, димку над вогнищем, шепоту дерева, що не зів’яла. Її ім’я ще не було відоме світу, але воно лишалося в грудях тієї дитини, мов насіння, що шукає сонце. І дещо в світі, що бачило багато початків і багато кінців, вже з нетерпінням чекало, коли іскра виплесне свій вогонь — коли перший хвіст почне плести свій візерунок у тканині часу.