Епілог

Гістіей стояв в тіні височенної сосни одягнений у сріблястий гіматій, та м’які сандалії та милувався муром, що зростав навколо майбутнього міста. Міста яке, він Гістіей побудує і залишить на віки. Люди будуть пам’ятати його, казатимуть це місто, що зветься Міркін (саме так вирішив він назвати майбутнє місто), побудував Гістіей, тиран Мілету на кількох пагорбах, серед прадавнього лісу.

Минуло вже п’ять років, як він повернувся з походу в Скіфію, і не багато не мало, врятував Перського царя Дарія, бо відмовився розбирати міст через річку Істр. Якби він тоді вчинив інакше, то згинув би цар в диких степах, а з ним би й запала вся Персія. 

Та Гістіей тоді розсудив інакше. Він прийняв правильне рішення, він став на бік Персії. І коли цар, запитав, чим винагородити вірного грека, Гістіей прийняв ще одне правильне рішення, бо вказав на нікому не потрібний шмат землі, на півдні Фракії, на березі річки Стрімон.

– Мілет розростається, – почав він своє прохання здалеку. – Скоро людям буде тісно, тож якщо цар винагородить мене за мій нікчемний вчинок кількома пагорбами з лісом, я побудую там нове місто і переселю частину мешканців Мілету.

Цареві не було діла до тих далеких земель, і він байдуже схилив голову, мовляв, ті землі тепер твої.

Гістіей не бив навмання, вказуючи на ці землі. Років з п’ятнадцять тому, йому довелось спілкуватись з одним моряком, який казав, що найкраща корабельна сосна росте саме на лівому березі Стрімону. Гістіей, бачив, що майбутнє країн за судноплавством - це швидкий і дешевий спосіб переправляння товару та війська на значні відстані, тому такий товар, як матеріал для будівництва кораблів буде лиш зростати в ціні. 

Він не помилився, за його ліс мало не бились тирани Хіосу та Лесбосу. А з часом, він виявив, що ці землі ще й багаті на срібло. Все складалось якнайкраще.

Сосна під якою він стояв, височіла серед пеньків. Гістіей не дав її зрубати - висока та лапата - вона чимось нагадувала його старшу доньку, чи то зростом, чи м’якими коливаннями на вітрі. 

– Гістіею!

Ззаду підійшов будівничий Кой. Упевнений в здібностях цього будівничого, Гістіей запросив його аби він побудував захисний мур, навколо майбутнього Міркіна. І знову зробив правильний вибір. Мур зріс уже на два людські зрости. Побудований з величезних кам’яних брил, без будь-якого розчину, укріплений спеціальними вузлами - “замками” він вселяв прийдешнім страх та повагу.

– Аби встигнути до зими, – продовжував Кой, розмахуючи руками: – Треба б ще зо дві сотні рабів, які будуть обтесувати каміння.

– Будуть, – відповів Гістіей байдуже.

Кой вже побіг у своїх нескінченних справах, та зупинився.

– Чому ти тоді не кинув Дарія? – запитав скоромовкою Кой – ти грек, Дарій - персіянин. 

Гістіей посміхнувся і поблажливо пояснив:

– Саме тому, що я грек, тому і врятував перса. Якби скіфи тоді перемогли персів, у світі не було б нікого могутнішого за скіфів. Тепер же є дві сили, які п’ють соки одна одній, а грекам залишається лиш чекати поки вони знекровлять одна одну, і тоді ми, греки, завдамо свій вирішальний удар. 

Підняв палець до гори й продекларував:

– Omne tempus habet! – Глянув на зіщуленого Коя, пояснив: – Всьому свій час.