Розділ XXV (2)

Юхно, рідне поселення зустріло мандрівників не привітно. Назустріч вийшли чи не всі чоловіки з мечами та списами, дехто з вилами та сокирами.

–        Привітні які. – Голуба почухала Лева між вух, аби той заспокоївся. – Схоже вони вам не раді.

–        Не раді персам. – Велимир зіскочив з коня і поклав гориту з луком і стрілами на землю.

Зрозуміло було, що Юхнівці побачивши здалеку строкату компанію, захвилювались. Коли шукали одяг на березі Істру Твердята довго не хотів роздягати мертвяків, сподівався знайти підхожий одяг серед грецьких речей. Та перебравши кілька хітонів, гіматіїв та хламид не зрозумів навіть як їх одягати. Бубонячи собі під ніс: «таким лахміттям хіба коней витирати», зняв з найближчого розчавленого персіянина жовтий хітон з червоними комірником та подолом, та штани з жовто-червоним візерунком.

Тепер стояли в чужому одязі й не рухались, даючи зрозуміти, що нічого лихого не мають на думці. Стояли й люди навпроти, завмерлі, аж ось ззаду юрби почавсь якийсь рух. Хтось пробивався крізь людей. Жінка розштовхувала чоловіків ліктями та сміливо йшла назустріч прийдешнім. З кожним кроком прискорюючись. Ось вона вже біжить спотикається, ледь не падає. Башлик впав - не помітила. Біжить протягуючи перед себе руки. Мовчки.

–        М–м–мамо, – проказав Твердята і побіг їй назустріч.

Вони довго обіймались, Твердята притискав до себе хлипку жіночку, яка мовчки плакала. Вона ж постійно обмацувала сина. Голову, плечі, спину, руки наче хотіла доторками компенсувати дні розлуки, час розпачу і невідомості, що поглинали зсередини.

Коли в решті, син та мати змогли відірватись один від одного, жінка нетвердою ходою підійшла до Велимира і впала на коліна. Обійняла хлопця за ноги, притулилась щокою.

–        Не треба, тітко Ждано. – Велимир спробував підняти жінку за плечі, та не зміг.

Юхнівці теж пізнали хлопців, підійшли ближче, прибрали зброю.

–        Це вона дякує тобі, Велимире, як ти поїхав вона втратила голос, – сказав Добронега, батько Твердяти, чоловік Ждани. – І я дякую.

Добронега низько вклонився, а потім міцно притиснув до себе сина. Між ними вклинилась Оленка. Та вже наступної миті відбігла від батька з братом і кинулась тому на шию. Велимир, скований по ногах, ледь не впав від такого натиску. Встояв. Засміявся, підхопив Оленку.

–        Давай, хоч тебе, Леве, обійму, – Голуба поклала своєму коневі руку на загривок, той вдоволено форкнув.

***

Срібне світло місяця грало з золотим окуттям на дерев’яній чашці. Золото з тисненим малюнком було малесенькими цвяхами приладнане до чашки. Місяць то виблискував у скіфа на башлику, під яким скіф ляснув себе по лобові «Он воно як». То вихоплював з сутінку качечку, над якою схилився скіф. Качка підійняла свій розщеплений золотий дзьоб і щось пояснює нерозумному.

Що саме качка каже бородатому скіфу? От би послухати, можливо це не завадить знати б кожному, недарма ж скіф б’є себе по лобові, аж виляски, здається лунають. Це щось важливе і просте одночасно. Щось що людина знає й так, але боїться визнати, бо тоді доведеться визнати й те, що весь час, все життя людина жила не так, як мусила, йшла не правильним шляхом, хоч і знала вірний напрямок.

Велимир вертів в руках чашку. «Тримай, вона твоя. Ти з неї пив кров переможеного ворога, тож носи її завжди при собі», – Варкан подарував Велимиру чашку, а ще пояснив, що якщо хлопець вирішить знайти його, Варкана аби все таки приєднатись до розвідувального загону, то чашка стане такою собі перепусткою. Будь-який знатний воїн, пізнає і підкаже де шукати її власника. «Колишнього власника», – сховав тоді у вусах посмішку Варкан.

Велимир, подякував за подарунок, пообіцяв поставити її в домі в найпочеснішому місці. А ще додав, що як перепустка чашка йому ні до чого. Він повертається до рідного поселення, і про військові пригоди навіть думати не буде.

І от сидить серед ночі, зіперся спиною на стріху своєї хати-землянки, що ледь випинається з–під землі, розглядає чашку і думає, а чи не рушити на пошуки нових пригод. Знайти Варкана, стати розвідником царя Іданфірса, битись з ворогами, ризикувати та перемагати, або скласти голову в бою, як належить воїнові!

Та чи він, Велимир воїн? Вбив одного ворога, та й то можна сказати випадково. Стріляє влучно – це так, але чи цього досить?

Ще кілька днів тому був певен, він не воїн. Він хлібороб. Мирний мешканець. Справжнє золото, це не метал, а колосся стиглої пшениці, справжня мужність це не миттєвий прояв, а уміння щоденно робити свою нудну роботу гарно, відповідальність це не в бою зуміти вижити й прикрити спину товаришу, а щоденно, щохвилинно дбати про родину, ростити дітей, допомагати старим.

Та повернувшись в Юхнівку, він не відчув того піднесення на яке розраховував. Кілька днів тинявся туди-сюди, і ніде не знаходив собі місця. В домі відчував задуху, не міг спати всередині, виходив і лягав на солому, що вкривала дах, дивився на зорі. Пройшовся по полю, яке вони з Твердятою не змогли досіяти, та люди знайшли зерно зробили все аби зима не була голодною. Провів  рукою по жорсткому волосінню стиглого врожаю і нічого не відчув крім лоскоту. Ні радості від скорих жнив, ні втіхи від того, що зима буде ситою. Обійшов все поселення, подивився на колоди, які гостряками догори стирчали навколо, на кузню, на табун коней, на отару баранів, на стадо корів і нічого. Постійно прислуховувався до себе, має щось відчути, має знайти причину залишитись тут. Але відповіддю йому була дзвінка порожнеча.

Невже Варкан має рацію? Невже тепер у Велимира тільки один путь? Путь воїна? Невже не існує нічого, що могло б утримати його в мирному поселенні, в спокійному мирному житті?

Почув якийсь шелест. Це легкою ходою йшла Оленка.

–        Не спиться? – запитала і стала так, що затулила собою місяць.

–        Сподобався подарунок? – Велимир кивнув на довгу грецька сукня, що виблискувала сріблом під місячним сяйвом.