Розділ ХХІV (ч.2)

–        Ви кров кожного вбитого ворога випиваєте?

–        Ні, тільки першого вбитого. – Помовчав і додав: – Або якщо дуже вже добрий був воїн. Тобі, клянусь бородою Папая, пощастило, твій перший ворог, що ти здолав був дуже добрий воїн.

Якийсь час помовчали, жуючи жорстке м’ясо.

–        Сам би й пив. – Велимир пригадав той мерзенний теплий смак. – Я не воїн, мені того не треба.

–        Тепер воїн, – заперечив Варкан.

Він сито видихнув, ліг горілиць і миттєво заснув. Хлопці переглянулись, та відчувши млявість в тілі, яку випромінювали повні шлунки, і собі вклались.

Велимир відчув, штурхання в бік. Відкрив очі. Щойно стало благословлятись на світ, а його вже будив Твердята. Інші теж були на ногах. Варкан ладнав коней в дорогу, Голуб збирав листя подорожника. Помацавши набряк, Велимир відчув, що той значно зменшився і майже не болів.

Рушили. Так швидко, як хотів би Твердята скакати не випадало, через короткі ноги та неспішний характер Лева. Їхали підтюпцем. На пропозицію Твердяти підігнати коника Лева лозиною, Голуб відповів аби той приберіг лозину для персіянки, а його коника бити немає за що. Він йде досить жваво, хоч ніхто його з ранку і жменею вівса не пригостив.

Перші сліди виявили, коли вже вечоріло. Погоню продовжили наступного ранку. Сліди вели чисто в той грецький табір, що охороняв міст. Тож надалі можна було бути спокійними, нікуди персіяни не подінуться. Міст зруйновано. Вплав таку річку не здолати. Та і Дорботай не впустить жирну здобич.

Дістались річки наступного дня, коли сонце вже минуло половину свого щоденного шляху. Персіян ніде не було. По пустому грецькому табору, сновигали воїни Дорботая, збирали речі, зброю, посуд, все що залишили греки. А ще, колишній табір, був рясно всіяний мертвими перськими воїнами та навіть кіньми. Вони загинули в останній для себе битві за право потрапити на рятівний міст. У виниклій тисняві, серед поспішного натовпу, оступитись чи не встояти, означало смерть під ногами й копитами свого війська.

–        Що сталося? – запитав Варкан, коли знайшли вождя людоловів. – Де перси? 

–        Нема, – розвів руками Дорботай, і роздивляючись гриву свого коня додав: – Ми лиш побачили як кораблі відпливали. Тобто коли повернулись, то персіяни перейшли мостом на той бік, а греки поплили на своїх кораблях. Як їх було наздогнати? На конях по воді не поскачеш.

Велимир вперше бачив Варкана таким розлюченим, жовна ходили під бородою, очі блискали, губи скривились оголяючи зуби. Він то хапався за руків’я меча, то витягнувши його знов встромляв в піхви. Кінь відчувши неспокій гарцював під ним.

Біля Дорботая півколом стали його воїни, ладні при найменшому руху брови вождя кинутись на захист. Та Дорботай, не був налаштований на сварку. Велимиру здалось, що тому й самому було прикро, що втратив таку ладну здобич.

Вождь людоловів розповів як все сталося, надто голосно і дещо зухвало, та все ж розпач вчувався. Греки зняли частину мосту, з кількох найближчих до берега кораблів, а знімали вони, як потім зрозумів Дорботай готовими плотами, аби при нагоді можна було швидко відновити побудову. Спостерігати за працею було нудно, тож помарудившись якийсь час, людолови пішли на зустріч персіянам, аби перехопити їх раніше. Та розминулись. Розраховували, що персіяни будуть йти там, де багато свіжої трави, аби годувати своїх коней, а ті схоже, щоб не заблудити йшли протоптаним шляхом.

–        На жаль! – прогудів Варкан. – Аби не розминулись, вони б вас навчили думати головою, а кінськими хвостами!

Добротай вдав, що не почув Варкана. Розповідав далі, як вони зрозумівши свою помилку швидко полетіли назад, але не встигли. Перси вже перейшли на інший берег по щойно відновленому мосту, а греки встигли відплисти на безпечну відстань.

Коли Дорботай закінчив розповідь, то хекав як загнаний кінь, від розпачу в нього перехоплювало дихання, злість вимагала якихось дій, і він загорлав своїм людям, розмахуючи рукою:

–        Розбирайте тут все! – Наказ був марний, бо всі й так збирали трофеї, кожен тягнув, що міг.

Варкан, же навпаки за час розповіді заспокоївся, і коли почув цей безглуздий наказ навіть посміхнувся в бороду.

–        Вам теж не завадить знайти собі якийсь одяг, бо голому в степу незручно.

Сказав він це  поглядаючи на хлопців. Їх сорочки та штани давно вже втратили якийсь вид, висіли брудними смужками, які зовсім не рятували від сонця та нічного холоду. Голуб спритно побіг в бік найближчого шатра, а Твердята байдуже пішов до річки. Плечі та голова безсило опущені, човгає, смужка пилу в’ється слідом.

Велимир підійшов, коли побратим сидів на березі, дививсь кудись за обрій, поклав руку на плече. Той наче і не відчув.

–        Красива? – запитав Велимир і вже був ладен прикусити язика, бо знайшов, що запитати. Звісно, красива. Для Твердяти найкрасивіша.

–        Не знаю, – безбарвним голосом відповів Твердята. – Я її навіть не роздивився. Вона така, ну вона так, як тобі пояснити? … Ось така!

Він показав рукою вздовж берега. Там йшла дівчина. Не йшла, пливла, чи навіть парила над водою, бо ноги її приховувала довга світло-синя сукня, а з волосся кольору воронячого крила, оперезаного пов’язкою того ж кольору, падали великі краплі, виблискуючи на сонці. Сонячні промінчики грались на золотих фібулах, які утримували на плечах грецьку сукню, пеплос пригадав Велимир замруживши очі, аби пересвідчитись, що це не видіння.

Ні, дівчина не зникла, навпаки підійшла ближче, Велимир застиг коли вона підійшла впритул, та вона байдуже минула його, а підійшла до Твердяти. Якийсь час посміхаючись дивилась зверху вниз на широко розплющені очі та роти, потім сховалась сівши поруч з Твердятою.

–        Чого завмерли? – почув Велимир знайомий голос. – Бачили б ви себе!

–        Г–Г–Голуб!? – затинаючись промовив Велимир.