Розділ ХХІV (ч.1)

Вона прийшла зі сну. Стояла міцна і незрушна на горі. Світ навколо припинив своє існування. Була тільки Вона.

Велимир задерши голову дивився на кам’яну бабу. Не рухався. Не дихав.

–        Ти чого? – запитав Голуб і вже хотів штовхнути товариша, та його смикнув Твердята.

–        Ходімо, не чіпай, – Твердята махнув рукою показуючи, з якого боку краще обійти гору.

Це була та, якій приніс в жертву себе та свою дружину, батько Велимира – жрець і вождь Гостомисл. Отже, то був не сон і не марення. Чи може саме зараз він марить?

Холодний вітер, дмухнувши в потилицю повернув до дійсності. Та ні! То була хоч і кам’яна та все ж рухома баба, а це лиш статуя. Щоправда, схожа на ту жінку, яка прийшла в його уяву, коли він одурманений димом, знесилений лежав в задушливій печері. Ні не схожа, а це вона й була. Тільки застигла. Якщо це вона, тоді нащо знову зустрілась на шляху Велимира? Випадковість? Навряд.

Та що гадати? Якось буде. Озирнувся навколо ні душі. Варкан покинув їх раніше, сказав, що має їхати до скіфського царя Іданфірса якнайшвидше, аби повідомити, що міст зруйновано і Дарієва армія надійно засіла в скіфському капкані. А Голуб з Твердятою вже зникли за цим пагорбом, он і сліди.

Велимир поволі рушив слідом. Об’їжджав пагорб з задертою головою. Статуя не відпускала. Вона притягувала до себе, від неї линули хвилі побожності та захоплення, загадковості й таємничості. Здавалось хоче запитати та відчувалось, що вона знає відповіді. Від хвилювання перехоплювало дихання. Аби зробити вдих, Велимир відірвав погляд і помітив якийсь рух.

На нього нісся вершник, напереваги тримаючи спис. Велимир пізнав цього чоловіка, хоч він і сильно змінився, помарнів, одяг втратив лиск, борода скуйовджена, з під брів блискає шалений вогонь. Та все ж, це був той персіянин, що колись вже вбив його, Велимира. Майже, якби не…

–        Велимире! – почулось здалеку.

Це кричав Твердята, Велимир отямився потягнувся до горити з луком, та було вже пізно. Персіянин летів як вітер, а Велимир рухався повільно.

Кінь під Велимиром, відчувши що вершник відпустив повіддя, стрепенувся і встав дибки. Спис вп’явся коневі в шию, проштрикнув наскрізь і вдарив Велимира, як і минулого разу, в груди. Та цього разу не проштрикнув, бо врятувала золота бляшанка на гориті, яку хлопець встиг підійняти.

Проте удар був досить сильним, аби вибити з сідла. Велимир лунко вдарившись головою якийсь час міг тільки слухати в темряві гул. Коли гул стихнув, а зір повернувся над ним стояв персіянин з жахливою посмішкою на закіптюженому обличчі з мечем, що яскраво виблискував на сонці.

Велимир лежав хрестом, в одній руці лук, якимось дивом він встиг витягти його, в іншій розкрита горита зі стрілами. Великим пальцем відчув лоскотання – оперення стріли грало на вітру.

Персіянин голосно вдихнув і сіпнувся аби завдавати удар, Велимир піддавши нігтем стрілу, спрямував гостряком назустріч персіянинові, що саме схилявся для удару. Стріла увійшла в око та вийшла з потилиці. З наконечника скрапувала бура рідина з білими вкрапленнями мозку.

Та Велимир вже не бачив цього, бо хоч його вбивця і згинув, та все ж встиг ударити.

Удар не був смертельним, бо рука в останню мить життя зрадила Мардонія, і меч вдарив не ребром, а долом. Та хоч і не смертельним був удар, проте досить потужним, аби Велимир занурився в безпам’ять.

З в’язкої темряви виринув в одну мить, коли відчув щось солонувате, бридке. Розплющив очі й знову заплющив над ним тримаючи в руках свою чашку стояв Варкан. Схоже, марю, подумав Велимир і не поспішав розплющити очі, але вимогливі руки підіймали його голову, завдаючи болю в раненій щоці, вусі й шиї, й настирливо пхали до рота обідок чашки.

–        Пий, – почув Велимир, і зробив ковток.

Зробив і пошкодував, нічого огиднішого раніше пробувати не доводилось. Розкрив очі, Варкан не зник. Сидів навпочіпки над Велимиром, сміявся.

–        Тепер ти справжній воїн, – зуби біліли на темному обличчі, сонце переливалось в золотій сережці, в очах грала посмішка. – Клянусь бородою Папая!

–        Що це? – Велимир показав поглядом на чашку.

Відповідь здивувала, навіть покликала випите назовні.

–        Кров здоланого тобою ворога!

Варкан сказав це з гордістю, наче то була його особиста заслуга, і саме він тепер має цілком законне право на гордощі. Він розправив плечі, випнув груди, продовжив:

–        Кожен скіф, п’є кров здоланого ворога. Тільки тоді він стає справжнім воїном. І що міцнішого ворога здолає, то кращим воїном стає скіф! Цей був міцний. Дуже міцний. Його меч і кінь тепер належать тобі. Спис також, та він зламався.

–        Зачекай, – перебив Варкана, Велимир. – Голова болить, помовчи.

Підійшов Твердята, переминавсь з ноги на ногу, а потім дивлячись в землю сказав:

–        Немає часу чекати. Треба йти. Цей, – він кивнув в бік мертвого персіянина – приїхав он звідти. Отже, нам треба туди.

Велимир зіщулившись думав, як відповісти побратиму, аби той не образився на відмову, надто вже боліло обличчя зліва, та допоміг Варкан.

–        Сонце вже скоро сяде, нема вже сенсу сьогодні рушати. Краще облаштуємось на ночівлю тут. Розведіть вогонь, а я поки оброблю тушу.

Всі повернули голову в бік коня, який врятував життя Велимиру. На диво, ні жалю, ні якихось інших сильних відчуттів у Велимира не було. Судячи з усього інші теж не переймались. Твердята копнув мурашник, він прагнув їхати рятувати царівну цієї ж миті. Голуб став рвати якусь траву, підійшов простягнув Велимиру зелений жмуток.

–        Притули-но.

Це був подорожник. Голуб вправно відірвав від своєї сорочки стрічку та обв’язав голову товаришу. Велимир вдячно кивнув, на диво відчувши, що біль стихнув, і набряк, зафіксований пов’язкою не відкликався розпеченими стрілами при кожному пороху.

За вечерею, Велимир запитав Варкана:

–        Чому повернувся?