Частина 6. Розділ ХХІІІ.

–  Я не розумію, – каже він вже захмелілим голосом. – Як Дарій зміг захопити саків – масагетів? Великий Кір, до якого Дарію як віслюку до верблюда, склав голову на війні с тими саками, а цей самовпевнений, самозакоханий правитель взяв і переміг таких ловких воїнів? Як?

Артабаз вже теж захмелілий, тому балакає більш ніж завжди, хоч і все одно небагато. Розповідає саму суть, не промовляє жодного зайвого слова. Шрам набув рожевого кольору і виділяється на коричневому загорілому обличчі, як остання сонячна смужка ввечері на осінньому обрії.

–  Не масагетів. – Через відсутність передніх зубів у нього виходить щось на кшталт «машахетів». – То було плем’я вождя Скункху, вони себе називали таграхауди. Скункху думав, що коли жінка, цариця Томіріс, зуміла перемогти персів, то і йому це під силу. Проте не так сталось. Сила Томіріс не військова, вона була розлючена, через гибель сина, в ній прокинулась материнська злість, і вона зуміла об’єднати всі племена саків, що постійно між собою ворогували та очолила їх. А Скункху, надто гордий не захотів ділити славу з іншими племенами от і поплатився головою.

Кінь форкнув, Мардоній отямився. Відкрив очі, покліпав. Кукса мізинця віддавала біллю при кожному кроку коня. Долоня набрякла, набула фіолетового відтінку. Він вже не розумів скільки так їхав нескінченними степами, то впадаючи в безпам’ять, то виринаючи з тягучого забуття.

Не варто було втікати. Ну відтяв голову тому зраднику. Нехай би Дарій покарав його, Мардонія, за смерть свого посіпаки. Хай би навіть вбив! Це був би кращий кінець для воїна, аніж згинути в нікому невідомому степу, серед чужих трав. Краще бути покараним перським мечем, аніж розідраним степовими вовками.

Та що вже тепер? Рука тоді наче без його участі, вихопила меч з піхов і одним рухом відділила голову калліпіда від тіла. Потім ноги понесли Мардонія до коня. Це не була поспішна втеча. Це були прораховані, вдумливі дії, наче він передбачав такий розвиток подій. Може й насправді передбачав? Спочатку Дарій позбавився Зопіра, потім Артабаза, тож коли дійшла черга Гарпага, прийшло розуміння, що і йому залишилось недовго. З втратою кожного товариша, думки про втечу зароджувались десь вглибині, та зусиллям волі, Мардоній не давав їм можливості виринути. Але коли, голова Тимофія впала додолу, задум Мардонія прорвав вольовий захист. Треба врятуватись, будь-що! Він спокійно зібрав коня, одягнув обладунки, взяв зброю. Навіть поставив вартового біля свого шатра і наказав нікого не впускати. Спокійно виїхав зі стану, хто його – очільника списоносців, наважиться зупиняти? Навіть питань ніхто не поставить.

–        Гадаєш я такий недолугий, що вдавився цією кісточкою? – Зопір випльовує кістку сушеного абрикоса й посміхається, від чого безноса та безвуха голова виглядає, що той череп. – Як би не так. Калліпід мене задушив, а щоб не було питань запхав до горла ту кісточку. Вже мертвому! І знаєш чому?

–        Дарій не захотів віддати тобі Парміс.

–        Ти не дурний. – Зопір вже не посміхається. – Та це не все. Він взяв її силою. Відразу ж, тієї ночі як ми врятували її. Зґвалтував. Вона його за батька мала, а він…

Мардоній спокійний, він міг би розповісти чимало випадків, коли воїни ґвалтують жінок. А чи мало випадків коли єдинокровні ділять одне ложе? Та що там, взяти хоча б Атоссу, дружину цареву, вона свого часу була одружена за рідним братом. А тут навіть не донька, а племінниця дружини. Нічого в цьому немає. Щоправда, Дарій обіцяв віддати Парміс за Зопіра. Дивись і віддав би. З часом.

–        Буває, – протяжно каже Мардоній

–        Бу–ва–є, – передражнює, Зопір спустивши кутики губ донизу. – Злякався цар свого підданого! Таке буває? Буває? Я тебе запитую! Якби він не вбив мене, то з часом я б його зарізав. І повір мені, Мардонію, я б не став цього робити підло. Нііі. Я б зарізав його відкрито! Хай би з мене шкіру заживо здирали, а я б ні миті не шкодував! Але не встиг…

Розпечене залізо вп’ялось у хвору руку, біль лунко відізвавсь у скронях. Мардоній стрепенувся. Озирнувся. На коні, проте схилився в лівий бік, аби не тримався правицею за повіддя впав би. Зняв з голови тіару, торкнувшись лоба. Вологий, гарячий. Мардоній мечем розпоров лівий рукав хітона. Руці було тісно в ньому. Кожен серцевий удав відлунював в долоні. Спробував знайти, положення при якому біль би вщухнув. Марно. Отруйний той сак чи що?

Коли ховав меч в піхви задумався. Один єдиний палець приносить скільки неприємностей. Відрізати та й потому. Знову дістав меч. Та сам палець тут вже не зарадить. Сікти треба всю долоню. Краще відрізати руку по лікоть. Надійніше по плече, але це не зручно. Як потім перев’язати себе однією рукою? Припекти? Так! Потрібно знайти вогонь.

Подививсь навкруги. Зелена земля безкраю. Ні диму, ні вогню не видно. Та нічого крім зеленого кольору взагалі не видно. Може це море? Справді он перекочуються хвилі, завиває вітер у вітрилах. Ні не вітер, схоже що вовки виють. Звідки в морі вовки?

–        Великі в лева зуби? – Гарпаг сміється погладжуючи собі лисину. – А в скіфа маленькі. Лев подер тобі ледь не весь бік, а скіф тільки надкусив. Та бач, як сталось, що після лева ти живий, а від скіфського маленького укусу помер.

–        Я ще не помер. – Невпевнено заперечує Мардоній. – Я живий.

–        Тоді і я живий, – сміється Гарпаг

Мардоній дивиться на товариша. Той як завжди усміхнений, жартує, але в очах немає радості. Проте й суму не видно. Очі пусті, не відображають жодних почуттів.

–        Так і залишимось в цих степах, в цьому зеленому морі, – Гарпаг обводить поглядом знизу до гори, а небо й справді вже зелене, як трава під ногами. – Назавжди.

Зелене небо? Ні! Примариться ж таке. Це лишень гора. Височезна, але просто гора, що здіймається догори. Навіть не гора, а насипаний пагорб, порослий травою. На самому верхів’ї хтось стоїть. Здоровий, згорблений, з круглою головою. Нерухомий. Не просто нерухомий, закляклий.