Розділ ХХІ

Вони повертались ні з чим. Краще б ні з чим. А вони повертались з поразкою. Греків не вдалось переконати розібрати міст, друзі в полоні у людоловів. Дарій повернеться у свою Персію - скіфи нічого не зроблять втікачеві. А все через зайву самовпевненість, корив себе Велимир. Занадто впевнений був, що знайде потрібні слова, аби переконати греків. Не сталось. І що тепер?

Напевно останнє питання, він пробурмотів вголос, бо йому відповів Голуб:

–        Підемо викупляти Твердяту. І того скіфа. Якщо вистачить.

–        Що вистачить? – здивувався Велимир, а потім смикнув залишки сорочки на собі. – оцих лахміть?

–        Осьо, – Голуб показав червоний камінь, який ледве вміщувався на його долоні.

Цей камінь висів на ланцюжку того грека, Гістіея.

Коли Гістіей відмовився розбирати міст, твердо і впевнено захитавши головою, Голуб повівся дивно. Схопився за чоло, закотив очі та припадаючи на праву ногу пішов в бік, наче ось просто зараз впаде, як такий, що перепив бузату, чи отримав сонячний удар. Аби втриматись на своїх двох, Голуб схопився за стільницю круглого столу, біля Гістіея, на якому стояли наїдки та вино. Благенький столик виявився ненадійною опорою і завалився разом з хлопцем просто на лежачого грека. Вино з ритона плеснуло греку в обличчя, виноград закотився в нескінченні складки лежака та одягу. Аби якось виправити свою недбалість Голуб почав витирати Гістіея, той відсахувався та лаяв незграбу.

–        І осьо, чашка. Кажись золота.

Голуб дістав з–за пазухи золотий ритон, що внизу закінчувався головою бика, яка вигнувшись дивилась на Велимира нерухомими, великими очима.

Розшуки людоловів вирішили розпочати з тієї яму, в яку втрапили Варнак з Твердятою. Сліди там залишились, і то багато, адже щоб дістати двох коней з глибокої ями знадобились чималі сили. Та й мертвечину, видно, тягнули тяглом, тому напрямок був зрозумілим.

Незрозумілим було як саме переконати людоловів відпустити друзів. Кулон з коштовним каменем, здається гранатом, та Велимир не був певен щодо назви, та золотий ритон звісно гідна плата за двох невільників, проте навкруги пустинний степ, і сподіватись на порядність від племені, яке господарює в цих краях дещо легковажно. Тому треба придумати, що саме сказати, як переконати цих мисливців на людей, аби вони задовольнилися платою. Та після того, як Велимир не зміг знайти слушних слів, аби греки послухали його, йому нічого не йшло в голову. Все здавалось пустопорожнім.

З роздумів Велимира висмикнуло улюлюкання. До них їхали два вершники. Під’їхавши ближче почали кружляти навколо хлопців і низької конячки. Вершники були схожі та різні одночасно. Одягненні однаково в сірі башлики та куртки без рукавів з сивого вовчого хутра, на ногах сап’янці перетягнуті шкіряними шнурками, обоє засмаглі до чорноти, бородаті. Та якщо один через малий зріст ледь виглядав з–за голови коня, то інший був такий довжелезний, що аби випростав ноги, то здається черпав би землю.

–        Хто такі? – запитав довгий.

–        Що вам треба? – відлунив йому низький.

–        Хочемо бачити вашого вождя, – втомлено відповів Велимир.

Довгий взявся за вірьовку, що була приторочена до попони, і почав розкручувати її над головою. Вірьовка звивалась швидше і швидше, поступово видовжуючись, ось уже над його головою кружляє петля. На мить людолов з арканом замислився на кого саме накинути петлю.

Цієї миті вистачило, аби Велимир блискавично схопив лук та випустив дві стріли. Однією влучив в аркан, поряд з петлею, від чого вірьовка лунко лопнула, іншою в держак пуги, якою дзвінко розсікав повітря інший. Низький ще не зрозумів, чому пуга вже не в руках, а на землі, і чому в ній стирчить стріла, як Велимир сказав:

–        Немає в мене часу на розваги, – спокійно повісив лук через плече. – Та й нецікаво з вами, занадто вайлуваті. Ходімо до вождя.

Табір людоловів розташовувався в долині між двох пагорбів. Велимир з Голубом та Левом йшли в супроводі довгого та низького вершників, а зліва й справа від них стояли юрти та підводи, метушились люди та паслися коні. Бурлило чи радше протікало звичайне життя степовиків - хтось готував їсти, дехто дрімав, інші лагодили зброю, лаштували стріли, точили мечі, чи ремонтували одяг. Підшивали сап’янці, латали башлик чи куртку. А ще стояв сморід, тхнуло чимось знайомим і незвичним одночасно. Велимир ніяк не міг пригадати цього запаху, що поступово збирається в грудях, втрамбовується з кожним подихом, осідає десь всередині, здається назавжди. Але з кожним кроком він наче розсіювався зникав, і це було найогидніше, бо зрозуміло що це не сморід щезає, а ти з ним звикаєшся. А ще стояв постійний гул. Тихий та рівний, якого наче й не помічаєш, він як той шепіт не заважає іншим звукам, проте й не зникає ні на мить.

Коли проходили мимо імпровізованого біговища, Велимир зрозумів звідки сморід і гул. Огороджені колодами, що були примотані до таких же вкопаних колод десь на рівні поясу, сиділи бранці. Видно це ті, кого наловили людолови, аби продати. А охороняли їх люті собаки, що злісними поглядами супроводжували кожен рух майбутніх рабів. Саме через собак, ніхто не намагався втекти з такої ненадійної в’язниці. Спробуй підлізти під колодою, чи перелізти й собаки перетворять тіло на кров’яний згусток з подрібненими кістками. Смерділо погано вичиненим собачим хутром, а гуділи мухи та інша комашня над гнилявою плоттю. Саме з собак були зроблені куртки вершників, а не з вовків, як здалось спочатку.

–        Твердята! – раптом крикнув Голуб і сіпнувся в бік біговища.

Велимир встиг притримати друга і теж пізнав серед бранців Твердяту, який побачивши друзів вже був поклав руки на колоди, та відразу ж відсахнувся, бо на нього люто загавкав найближчий собака.

–        Заспокойся, – сказав Велимир Голубу. – Ми їх врятуємо. Пізніше.

Велимир більше не дивився в бік бранців, надав обличчю спокійного ледь не байдужого виразу і впевнено крокував слідом за вершниками.