Розділ ХХ (ч2)

Могли. 

Велимир, Голуб і Лев звісивши голови дивились вниз, в яму на дні якої лежали Варкан, Твердята та їх коні. Яма була такою глибокою, що аби воїн сидячи верхи підняв руку з мечем догори, то хіба самим гостряком торкнувся б краю. Коні постраждали сильніше, проте пом'якшили своїми тілами падіння для людей. Один кінь лежав мертвий зі зламаною шиєю, інший сумним поглядом дивився на свої неприродно зігнуті ноги. Сльози зволожували коневі кутики очей, він намагався поворухнути зламаними кінцівками, та в нього нічого не виходили й тварина сумно, наче людина, переривчасто схлипувала.

–        Попругу! – крикнув Велимир. – Знімайте з коней попругу, зв’яжіть і кидайте сюди. Ми вас витягнемо.

–        Ні, – відповів Варкан ладнаючи меч до шиї коня, аби позбавити того страждань. – Ми залишаємось, а ви поспішайте до грецького мосту. Ви мусите змусити еллінів розібрати міст!

–        Ранені хіба? – здивовано запитав Голуб.

–        Не втрачайте часу, поспішіть! – наполягав на своєму скіф, та помітивши що голови на краю ями не повернулись продовжив вже більш врівноважено. – Ми потрапили в пастку до людоловів. Вони живуть з того, що продають в рабство тих, кого спіймають. Якщо ми виберемось з ями, то вони все одно нас наздоженуть, і тоді вже захоплять всіх чотирьох! Про вас їм нічого не відомо. Тому біжіть з усіх ніг, ви мусите і від людоловів втекти й міст також мусите прибрати.

Помітивши, що голови не ворухнулись, Варкан заволав несамовито:

–        Негайно! Забудьте про все на світі та біжіть так швидко, як зможете! – Голови зникли, скіф перевів подих і погукав – Велимире! – коли хлопець заглянув в яму продовжив. – Подивись уважно напрямок яким ми їхали поки не втрапили в яму, і суворо дотримуйся його. Ні кроку вбік, тоді вийдете просто на міст, клянуся бородою Папая! Вперед, попутного вам вітру хлопці!

Чи то Варкан не зовсім правильно указав шлях, чи Велимир з товаришем десь схибили та вийшли вони дещо в стороні від мосту. Навіть не від мосту, а від грецького стану. Греки відгородили частину річки високим частоколом із соснових колод. На вході стояв охоронець.

Хлопці рушили до входу. Охоронець жестом зупинив їх. На ньому була синя туніка, закріплена бронзовою фібулою на лівому плечі, права рука й плече оголені, спис притулений до огорожі, в одній руці круглий щит, в іншій біла фетрова шапочка, яку він зняв аби провітрить чорну як смола чуприну. Воїн, або як пригадав Велимир їх звуть на грецький манір, гопліт зробив пів кроку босими ногами в бік хлопців, і не випускаючи шапочку поклав долоню на руків’я меча, що висів на ремені.

–        Чого вам? – запитав охоронник грецькою.

–        Ми б хотіли побачити, – Велимир з трудом пригадував грецьку мову. – Архонта… ні старійшину… головного. Поклич головного.

Грек усміхнувся білосніжною посмішкою.

–        І все? – він наполовину витягнув меч, й копнувши в бік хлопців ногою прикрикнув. – Геть, щоб я вас не бачив! Головного їм подавай.

Хлопці не здвинулись з місця. Голуб дивився на грека з під брів, наче примірюючись перекусити горлянку, Велимир пригадуючи необхідні слова стискав кулаки до білих кісточок, навіть Лев показував свої крупні зуби та загрозливо форкав.

–        Ми, – Велимир нарешті пригадав, що треба з греками триматись командного впевненого тону. – Посланці сакського царя. У нас царське доручення. Якщо ваш головний не почує цих слів, через якогось нерозумного охоронця, то тебе або свої розірвуть на чотири частини, або ж сакські вершники відірвуть чуприну з твоєї дурної голови собі на рушник. А з твого пустого черепа зроблять чашу для пиття…

Слова вже спливали в пам’яті добре, Велимир міг би ще довго погрожувати греку, та той вже сховав до піхов меч, вдягнув шапочку і пробурмотів:

–        Зразу не міг сказати, що від царя?

Потім крикнув комусь за той бік огорожі, аби збігали доповіли про сакських гінців, а глянувши на Велимира розвів руками: «Треба трохи зачекати, нічого не поробиш такий порядок». Та вже через мить визирнула зі входу зовсім лиса коричнева голова і жестами запросила хлопців увійти.

Раб, що супроводжував хлопців був з металевим кільцем в носі, одягнений в несвіжу колись білу туніку, зв’язану у вузли на плечах. Та поруч з хлопцями, одяг яких за час подорожу перетворився на жмуток брудних смужок, а степовий пил в’ївся в шкіру, раб виглядав наче павич серед горобців.

Велимир випнув груди, надаючи собі поважнішого вигляду і просто ігнорував раба, який метушився перед ними. Голуб навпаки постійно поглядав на раба з якоюсь незрозумілою гримасою на обличчі. Вздовж шляху стояли шатра, а інколи навіть траплялись тимчасові зруби з таких же колод, якими був огороджений стан.

Коли хлопці майже підійшли до води, то побачили двох чоловіків, що напівлежали, спираючись ліктями на лежаки. Від сонця їх захищала довгий шмат світлої матерії розіп’ятої над ними на довгих віхах. Від сирого вітру - що інколи набігав з боку річки - повстяна стіна. Чоловіки зацікавлено подивились на хлопців.

–        Прошу! – запросив показуючи жестом на лежаки один, з прямим волоссям до плечей одягнений в голубий хітон та зелений гіматій мережаний червоно-золотим меандром. На грудях у нього виблискував кров'яно-червоний камінь в золотому оздоблені, на золотому ланцюжку – Я Гістіей, а це – показав на іншого, одягненого в простий хітон з повстяною шапкою - пілос, на голові – Кой.

Хлопці топтались на місці не знаючи куди себе подіти. Якщо прийняти запрошення, то чи теж лягати на лежак, чи тільки сісти, а якщо проігнорувати, то чи не буде це проявом неповаги? Гістіей, тим часом продовжував, зацікавлено роздивляючись гостей.

–        Я тиран Мілету, мене призначено тут, – він обвів руками навколо себе. – Головним. Кой - наш будівничий, він побудував міст і взагалі йому аби щось будувати, оливок на сніданок не треба, аби тільки щось побудувати…

Мілетський тиран продовжував розповідати спокійно лежачи, Кой шпортався, наче подушки муляли лікоть. Велимир тим часом зачаровано дивився на міст через річку. До цього моменту нічого подібного побудованого людськими руками він не бачив. Від цього берега й до іншого стояли кораблі носами назустріч течії. Поперек корми кожного корабля лежали соснові колоди, якими й кріпились кораблі один до одного. Навхрест цим колодам лежали інші, впритул одна до іншої. З боку це виглядало як гігантська багатоніжка, яка розляглась між двома берегами та постійно ворушиться, перекочується хвилями й з кожним таким перекотом, здається, що ця істота вже зараз зірветься з прив’язі та помчить в невідомі землі, зминаючи все що їй трапиться…