Розділ ХХ (ч1)

Його батько був душником. Либонь кращим у своїй справі. Не дарма ж до батька приїздили аби запросити з усіх усюд. І приїздили не звичайні скіфи, а вожді та царі. Та й нащо звичайному скіфу душник? Звичайний скіф коли помре біля нього покладуть їжу в мідному, а то і в глиняному посуду, аби вистачило, щоб перейти на той берег річки, що протікає між життям і смертю та й по тому все. Інколи ще зброю. Сякий-такий меч чи лук з очеретяними стрілами та кістяними наконечниками.

Інша справа, коли помирає знатний, багатий скіф. Аби й на тому світі жити так, як на цьому, йому доводиться брати з собою в могилу багато речей – зброю, одяг, прикраси, їжу та вино. Але хто ж йому там, на тому березі Лети, буду прислуговувати? На чому скіф буде їздити? З ким розділить вночі ложе? Тому і йдуть до покійника в могилу коні, слуги та раби, наложниці та жони.

Його батько був тим, хто відправляє в останню путь свиту покійного вождя чи царя. Коли діставав з–за пазухи свій червоний ремінь та блискучу дубову палицю, люди в захваті не могли відвести очей від цього знаряддя. Стане приреченому ззаду, накине ремінь на шию, зв’яже в вузол на потилиці. А тим часом нашіптує людині на вухо, тихо, лагідно. По очах видно, що людина вже бачить обриси того, іншого берега, людина прагне як найшвидше перейти Лету. Батько ж не поспішає, встромляє в петлю палицю, яка блищить відшліфованими боками та починає за ходом сонця крутити її. Ремінь поступово скручується джгутом, обвиває шию, підіймає голову.

Та хоч і називали його батька душником, він не душив. Він робив свою справу швидко, спритно, безболісно. Коли джгут вп’явшись в шию ось-ось мав би перекрити повітря, батько робив швидкий оберт палиці, і людина будь вона чи дружиною царя, чи лиш рабом помирала миттєво з безпечним поглядом і спокійним обличчям.

Відточив його батько свою майстерність з роками. Спочатку, звісно, чого тільки й не було. Траплялись і перекошені від муки обличчя, були й сині язики, що покусані не вміщались в роті, і очі які вивалювались від нещадного тиску з очниць. Та згодом душник зрозумів, що тіло людини побудовано на основній гілці – хребті, який складається з безлічі суглобів, що неміцно зв’язані між собою. Зрозумівши з чим він працює, прийшло й розуміння як виконувати свою справу найліпше. Треба не душити, а ламати хребці, тим самим позбавляючи від мук, того хто йде в могилу. Один різкий рух, і все. Людина миттєво, безболісно і спокійно перейшла на інший берег.  З того часу слава про найкращого скіфського душника покотилась степом.

Але не тільки для відправлення на той світ використовував батько свої вміння. Згодом почав допомагати людям. Їздить вершник день, другий, п’ятий чи й десятий не злізаючи з коня. З кожним кінським кроком суглоби втрамбовуються одне в одне. Злізе вершник з коня, хребет такий сплющений, що й голови не поверне, і згадує тоді скіф про душника.

Та всі люди старіють, от і душник став втрачати силу в руках, чуттєвість в пальцях. І почав він свою справу передавати сину. Все в сина виходило добре – допомагав вершникам, лікував землеробів, що спину не могли розігнути після тяжкої праці. З часом би й син став відомим душником, їздив би до покійних знатних скіфів, клопотався б, аби їм на тому світі не було одиноко.

–        Але бог Папай іншу долю вибрав для мене, – закінчив свою відповідь на запитання Голуба, звідки той знає як Твердяті допомогти. – Якось я ладнав спину одному сотнику Іданфірса, якому стріла ледь заділа кістки хребта, й сотник той на віддяку, порадив мене в загін до розвідників, мовляв, такому спритнику місце в най-най кращому царському загоні.

Вони лежали в траві відсапуючись після важкого подолання Борисфену. Переправа видалась надто важкою, бо пліт був завеликий аби ним вільно змогли керувати четверо людей, один з яких ще зовсім дитина. Плоти були перської армії. Саме ними армія Дарія перебиралась на інший берег, тож кожен пліт будувався для доставляння значної ваги – озброєних людей, коней, повозок, худоби, кибиток.

Варкан знав, де сховані плоти й зумів вийти саме в потрібному місці. На заперечення хлопців, які порадили почекати ночі, і лиш тоді пливти, бо вночі вода в річках спокійніша, махнув рукою «немає часу». Він і так всю дорогу супився, що його затримують, бо змушений був їхати поволі аби Голуб зі своїм Левом не надто відставав. 

За кілька днів путі у мандрівників виробився певний порядок руху. Варкан з Твердятою верхи їхали попереду. Значно випереджуючи інших, бо добрі перські рисаки – то гарні, швидкі коні. За ними поволі йшов Велимир з Голубом, який жалів свого коника і частіше йшов ніж їхав. Ввечері Варкан вправляв Твердяті суглоби, потім готували вечерю, облаштовували сякий-такий табір для відпочинку. І коли вже лягали спати до них приєднувались інші, швидко їли та влягались. Зранку, поки Твердята отримував допомогу для спини, вперед вирушали Велимир з Голубом і Левом, аби скоротити майбутнє відставанні від вершників.

На диво, Велимир не відчував ні втоми, ні болі в ногах. Він йшов жваво, інколи бігли всі втрьох, а коли Голуб для відпочинку сідав верхи, Велимир полював. Найчастіше траплялись степові зайці, які цієї пори були жирними, від чого м’ясо здавалось аж солодким.

Цей відпочинок посеред дня виявився неочікуваним і, якщо не зважати на бурмотіння Варкана про втрачений час, приємним. Сонце гріло, але не припікало. Здавалось, от би пролежати так вічність під лагідним теплим промінням, вдихаючи гіркувато-солодкавий аромат полині. Коні після хитання на плоту, відчувши міцний ґрунт під ногами полегшено жували траву.  Лев схилився до Голуба і лоскотав вухо, наче шепочучи щось цікаве та приємне, від чого в хлопця рот розтягувався в посмішці.

–        Вже час й сіно на зиму заготовляти, – промовив Велимир ні до кого.

–        Бджоли, меду наносили. – Приєднався Твердята.

У хлопців одночасно забурчало в животі, наче відкликаючись. Шлунок Голуба теж обізвався.

–        Ну добре, добре, – Варкан припинив бурчати та лагіднішим голосом додав – відпочиньте. Велимир дай мені лук, сходжу тим часом вполюю вечерю нам.