Розділ ХІХ (ч.2)

–        То не зрада, – захитав головою Твердята. – Той загін переслідував мене, а випадково зустрівся з вами.

Настала черга Твердяти розповідати свою історію про полон та втечу. Варкан уважно слухав час від часу перепитуючи про розташування в перському таборі, про царський стан, про вартових. Коли Твердята розповідав про сутичку в царському наметі, питання сипались одне за одним: «Які столи?», «Скільки людей?», «Як рухався?», «Що їли, пили?». Та дізнавшись, що хлопець дуже мало запам’ятав, Варкан тяжко зітхнув, а по завершенню розповіді, сказав:

–        Тепер зрозуміло звідки у вас ці коні.

Всі перевели погляди на коней, що спокійно смикали траву, так наче настала їх черга брати участь у розмові. Та природно, що тварини проігнорували людські погляди, корисно використовувати час. Тільки Лев, відчувши на собі погляд нового господаря повів вухами, та поглянувши у вічі Голуба тихенько форкнув, ніби посміхаючись.

–        До речі про коней, подаруйте мені одного. А краще обох, – сказав Варкан.

Третього найменшого він навіть за коня не вважав, бо казав оте «обох» так, наче «всіх». Хлопці аж не знайшлись, що відповісти на таку зухвалість. Першим оговтався Голуб:

–        Переплутався, угу? Ти віддякуєш чим, га? Рятуй його, а потім коня на, забирай. Та ні, що коня, обох…

–        Стій, стій, – замахав Варкан ховаючи посмішку в бороді – ні, не подаруйте, а позичте. Я поверну. Я згаяв час, тож мушу гнати коней без передиху, тому і прошу обох, буду з одного на іншого перескакувати, аби вони встигали відпочити.

Варкан обвів поглядом хлопців, що дивились на нього вороже. Зрозуміти їх було можна. Один кінь це для небагатих хліборобів, скарб. Два коні то вже справжнє багатство, яке не кожен зуміє надбати проживши й двісті років. Тому він почав, як міг приязно, обережно підбираючи слова.

–        Якщо греки не зламають той клятий міст, Дарій з військом повернеться у свою Персію, збере нове військо, і знову рушить на нас війною. З загону, що мав би змусити греків розібрати той міст, в живих залишився один я. Дарій вже повертається, тож я мушу поспішати. Якщо я не встигну, ці коні радості не принесуть вам. Адже ви в решті решт, вже переконались, що ці чужинці здатні приносити лиш розруху та смерть.

Велимир пригадав, свою першу зустріч з перськими зайдами, навіть почухав груди зліва, бо раптом засвербів шрам від списа. Дійсно, якщо зараз не дочавити гадину, то вона наведе нових гаденят і повернеться. Краще раз і назавжди вже позбутись ворога. А коні, що коні? Красиві звісно, він відігнав від себе думки, про заздрісні погляди інших мешканців Юхнівки, але користі з їх краси не буде, коли перси захоплять Скіфію.

–        Добре… – почав говорити Велимир, але Голуб перебив його

–        Отже, ти повернеш коней? – побачивши ствердний кивок хлопець продовжив – наших коней?

Посміхнулись всі троє. Якраз, його  Лева, Варкан і не мав наміру брати, бо навряд, чи той би зміг нести на собі дорослого чоловіка, не говорячи вже про швидкість. Та Голуб не помічаючи скептичного виразу продовжував виказувати свою думку:

–        Коней, які врятують всіх-всіх, а Іданфірс напевне буде тобі вдячний? – Голуб уважно подивився на Варкана і продовжив. – Можливо навіть нагородить тебе? Всім добре, Іданфірс переміг, скіфи врятовані, тебе нагороджено, а звичайні хлопці, без яких би все скінчилось дуже кепсько, просто отримали своїх коней назад. Загнаних, до того ж.

Варкан вже не посміхався, він лунко гиготів на весь степ, витираючи сльози рукавом. Здавалось кінця цьому сміху не буде. Та заспокоївшись, видихнув та зробивши великий вдих відповів.

–        Думаю Іданфірс, нагородить «звичайних хлопців», – останні два слова пропищав невдало копіюючи Голуба – достойно. Я не знаю це буде табун коней, отара, чи стадо корів. То царська справа. Я ж клянусь бородою Папая, розповісти йому все про вас, не приховуючи ні вашу сміливість, ні вдалість, ні величезне бажання зробити добру справу для Скіфії. Крім того, обіцяю кожному з вас по два коні від себе, особисто! Це ж скільки виходить?

Варкан замовк, наче рахуючи, а Голуб виставив пальці однієї долоні, приєднав один палець з іншої:

–        Осьо, – сказав, та подумавши додав ще два пальці – а ні, осьо!

Прийшло ні звідки й зникло в нікуди. Насправді Велимиру не було жаль коней. Тим більш, що й справа важлива. Хай забирає цей царський розвідник коней. Поверне – добре. Не поверне – не страшно. Не було й не треба. Про обіцянку подарувати кожного двох коней, він навіть не думав, а про майбутню винагороду від царя забув раніше ніж почув. Де це бачено, аби цар їздив по степу, хліборобськими поселеннями, відшуковуючи кому б вручити зайву отару?

Засмучувало, що без коней доберуться до дому не так швидко. Та добре поміркувавши Велимир зрозумів, що й тут нема нічого страшного. З кіньми доскакали б за день. Пішки будуть вдома на третій день. Якщо вирушать раніше, от прямо зараз, і добряче крокуватимуть, то вже через дві ночі – лишень дві! – будуть вдома. В рідній Юхнівці, серед одноплемінників, поруч з рідною річечкою, серед улюблених місць.

–        Добре Варкане, бери коней, – сказав Велимир, підіймаючись із землі. – Нехай твій шлях буде легким, а греки згодливими.

–        Я вдячний тобі, – Варкан ледь схилився та продовжив – шлях з такими кіньми буде легким, це обов’язково. А от з греками доведеться пововтузитись.

Велимир, який вже чітко бачив картинку поля, на якому зійшла і достигає пшениця, пальцями відчував, як проводить по жорсткому волосінню, що тонкими промінчиками тягнеться в небо до лагідного сонечка, раптом відчув неспокій. Не міг збагнути причину хвилювань, та відчував щось сталось. Чи ось станеться. Картинка, яскрава сонячна картинка з золотистими колосками потьмяніла, наче все небо закрили важкі хмари, а потім і взагалі стала розмитою, поплила і посипалась одночасно.

–        Я ж грецької не знаю – продовжував Варкан – товмач, що їхав, аби розмовляти з еллінами загинув. Тож як тепер мені пояснити їм, аби розбирали той клятий міст? Морока! Та нічого, якось воно буде, адже не було ще такого, щоб ніяко не було?