Частина 5. Розділ XIX(ч1)

Перші чутки про наміри перського царя Дарія, про його намір йти війною на скіфів доходили ще задовго до початку вторгнення. Торговці, що прибували по своїм справам в Ольвію, розповідали, що на південному березі Понту, персіяни збирають небачене військо для війни зі скіфами.

Звісно ці чутки доходили до царських скіфів. Цар всіх скіфів Іданфірс відповідав, що той Дарій завжди з кимось воює, тож чи цього разу він має намір йти на скіфську землю, чи на яку іншу то ще питання, тому не варто завчасно перейматись. Його думку поділяли і його найближчі соратники, цар Скопасіс та цар Таксакіс. Тому, власне і «царські» скіфи, бо в них на чолі царі.

Іданфірс – цар, за яким останнє слово, проте в прийнятті рішення завжди беруть участь і інші царі. Коли іонійські греки почали будувати міст через річку Істр, що відмежовували фракійські землі від скіфських про подальші наміри Дарія стало чітко зрозуміло. Тут чи не вперше думки царів розділились. Скопасіс волів негайно рознести весь то міст, кораблі спалити, греків втопити. Таксакіс наполягав, аби перейти той міст скіфським військом і зустріти ворога на чужій, на фракійській землі, тим самим убезпечити мирних хліборобів та орачів, які працюють на скіфських ланах.

І одну й іншу думку уважно вислухавши відхилив сивий Іданфірс. Він був найстаріших тому розумів, що кожне діяння сьогодні матиме наслідки взавтра. Прийняти пропозицію Скопасіса – посваритись з греками, які примножать перське військо в протистоянні зі скіфами, згодитись з Таксакісом – посваритись з фракійцями.

Пізніше, коли персіяни вже переходили міст, Іданфірс дізнався, що підкорені Дарієм фракійці прилинули до персіян. Що правда греки залишились біля мосту, не стали йти з війною. Тож сталось саме те, чого боявся скіфський цар – і без того незчисленне військо збільшилось.

На наступній нараді, після довгих дорікань Скопасіса з Таксакісом, було прийнято рішення відійти вглиб степів. Щоправда, одностайності теж не було. Проте мудрий Іданфірс зумів знайти рішення, що задовольнило кожного зі скіфських очільників.

Скопасісу, який вперто наполягав зустріти ворога боєм, хай він і вдесятеро переважає чисельністю, було доручено підбирати зручну місцевість та завдавати блискавичних ударів, в найслабкіші місця Дарієвої армії. Таксакіса, який теж рвався в бій, але наполягав на негайній мобілізації всього населення аж до дітей та жінок, було відправлено в землі савроматів, аби домовився з ними про військову допомогу.

Сам же Іданфірс вирішив потужну силу персіян використати проти них самих. Вся міць нападників полягала в їх кількості. А що більше військо, то більше воно потребує їжі. Голодні люди не охочі до війни. А коли протягом довгих днів бачиш лиш голі степи, де й погляду зачепитись немає за що, починаєш божеволіти. Коні ж без належного харчування перетворяться з помічників в тягар. При всьому цьому скіфський цар хотів аби ворог йшов визначеним маршрутом. Туди, куди потрібно саме йому – Іданфірсу, а не збреде в голову Дарію.

Іданфірс не зникав з поля зору персіян весь час перебування тих у Скіфії тримаючи відстань в денний перехід. Поселення, що траплялись шляхом, він змушував здійматись та забиратись геть. Аби не дісталось ворогу ні їжі, ні худоби царські скіфи спалювали все, що поселяни не встигали забрати. Стариків і жінок відводили на північ, чоловіків приєднували до війська.

Скопасіс, який сенсу в житті не вбачав без гарної бійки, постійно вигадував способи нищення ворога. Він зі своїм нечисленним загоном відловлював тих, хто відстав, або відійшов в сторону в пошуках поживи. Його вершники виринали наче з під землі, засипали ворога стрілами, нанизували на списи персіян. Били в критично важливі вузли перського війська і зникали, поки ворог оговтувався.

Таксакіс привіз в землі савроматів три обози зброї, аби тим було з чим йти воювати перса. Але враження не справив. Проте наступний обоз з підводами заваленими амфорами сухого грецького вина здивували савроматів. Що то за вино, коли сухе? Та коли розвели суху суміш з водою, вино виявилось міцним та смачним. Надто смачним, щоб кинути його і йти на допомогу сусідам раніше ніж закінчиться цей диво-порошок. І надто міцним, аби випити його швидко. Кілька декад пили те вино, і обіцяли вже завтра йти битись. Завтра переносили плани на завтра і так аж поки не розвели та випили останню амфору.

–        Та то справи царські, це мені з мого коня так вбачається, а там може й не все так, – сказав Варкан і обвів поглядом хлопців, що мовчки слухали цю історію. – Моя участь в цій війні інша. Я розвідник.

Він взяв черговий шмат смаженого жилястого та жорсткого вовчого м’яса. Зауважив, що це останній шмат запитально глянув на хлопців.

–        Їж, – посміхнувся Велимир. – Взагалі–то смак цього м’яса наче кора дубова, але ми боялись покинути тебе самого сплячого, аби відійти на полювання. Раптом вовки повернуться.

Врятувавши незнайомого чоловіка від хижих пазурів, хлопці стали чекати доки той прокинеться. Аби не втрачати час зняли вовчі шкури, та насмажили м’яса. Воїн, а що це був саме воїн можна здогадатись як зі шрамів на шиї на грудях, так і з одягу, бо саме так одягались царські скіфи, проспав аж до наступного ранку. А прокинувшись накинувся на їжу. Їв, а на питання хлопців, хто він такий та куди прямує, сказав що звуть Варкан, а про свій напрямок почав розповідати здалеку. Розповідав про скіфських царів та напад Дарія, а сам постійно поглядав на коней.

–        Розвідник, хто то є? – спитав Голуб.

–        Розвідник то є той, хто все про ворога знає, – посміхнувся Варкан. – А ворог і не бачив його.

Хлопці знову поринули у захопливу розповідь про спеціальний царський загін, про який майже ніхто не знає. Ще змалечку відібрав мудрий Іданфірс кілька десятків найвдаліших хлопчаків. Їх з п’яти років навчали кращі воїни. Хлопчаки здобували військові вміння з ранку до пізньої ночі, а вночі навчались розчинятись в повітрі, що називається зникати, ставати непомітними та нечутними. Не всі зуміли витримати таку муштру, але ті хто витримав стали кращими воїнами Скіфії. А може й всього відомого світу.