Розділ ХVІІІ(ч.2)

Ні. Не бреше! Річ у тому, що рівняння не повне. Нарізав на дошці зліва фігурку чоловіка, дві руки, дві ноги, кругла голова. З правого боку теж вирізав чоловіка, але в одній руці спис, в іншій меч, голова гостроверха. Тепер рівняння правильне. Все що сім років здобувала собі мирна, «законослухняна» людина в один день перейшло в руки озброєного грабіжника.

Тимофій дістав всі свої монетки - дельфінії, саме такі гроші були найбільш поширені в Ольвії, і відправився в поліс. Заощаджених грошей вистачило на меч з бронзовим руків’ям, в дерев’яних піхвах. Зібрав відчайдухів з рідного поселення. Це було не важко – багато з кого, після скіфського грабунку, питання подальшого існування вимагало якихось рішучих дій. Так у житті Тимофія - невдалого софіста, життя пішло новим шляхом. Шляхом грабіжництва.

Дорога по якій в Ольвію скіфські землероби возили зерно була пустинна, хлібороби досі не лякані, бо всі знали, що вони платять царським скіфам за заступництво, і часто не мали навіть зброї при собі. Перший грабунок відбувся легко і вдало. Три вози наповненні з верхом золотистим зерном, в один мент перейшли з одних руки в інші. Старих власників довелось знищити. Тіла кинули посеред степу – шакали та грифи зроблять свою справу - не залишать навіть згадки про мирних хліборобів.

Зиск від продажу зерна був чималий. Проте Тимофій не дав своїм товаришам – драпіжникам витратити кошти ні на що інше, крім як на зброю. Наступні грабунки проходили ще вдаліше – хлібороби з готовністю віддавали збіжжя, аби лиш їх залишили в живих. Та залишати свідків було не можна.

До зими Тимофієві статки були вже більшими ніж до скіфського грабунку. А в слідуючу зиму він спав в прямому сенсі на грошах, бо саме під шкірою буйвола, що була йому за постіль, зберігався його скарб. Треба б зупинитись, та повертатись до мирного життя, до своєї мрії про софістику. Але Тимофій змінився, демагогія блякла перед азартом кривавої сутички, цифри поступались своєю привабливістю перед блиском легких дельфінів.

Одного разу банда Тимофія «зустрічала» особливо великий хлібний обоз з майже двадцятьма підводами. То виявилась пастка. На підводах, присипані зерном їхали воїни, що зненацька вихопивши зброю розправились з бандою. Загинули майже всі. Тимофію та ще кільком вдалось втекти. Повертатись в рідне поселення, не можна – схоплені подільники розказали все, й ватажка безсумнівно чекає смертельна кара. Хотів пересидіти в Ольвії, його не пустили за ворота, бо скіфи попередили Ольвійського архонта, аби місто не надумало прихистити Тимофія.

Життя вдруге нанесло калліпіду нищівний удар. Він знов залишився ні з чим. Все що вдалось зібрати роками зникло в один день.

Кілька років Тимофій прожив в лісі, в печері. Він не бачив як йому бути далі. Його слава драпіжника заважала розпочати нове мирне життя серед людей. Намагався зібрати нову банду, проте ніхто не хотів йти під його руку. Надто відомим став Тимофій, як для такої скритої справи.

Здавалось виходу немає, і ось життя дарує шанс – перси! В північні Понтійські землі прийшли перси на чолі з царем, який підкорив незлічені землі, багатства якого не може навіть вмістити уява звичайної людини. І якому зовсім байдуже до минулого Тимофія.

Зумівши потрапити в перський стан він спочатку ніяк не міг потрапити до царя. Та Дарій дізнавшись, що до нього на зустріч прагне місцевий мешканець, виявив бажання зустріти Тимофія. Розмову Тимофій розпочав з лестощів. Він захоплено дякував цареві, за те що той звільнив з Вавілонського полону найвидатнішого філософа сучасності – Піфагора. Це, казав Тимофій, свідчить про гострий розум, та про його далекоглядність. Тимофій підозрював, що Дарій скоріш за все звільнив всіх греків з Вавілону, а Піфагор був лиш одним з них, проте вів мову так, наче цар царів завдяки своїй нескінченій проникливості, повернув Піфагора в рідну, грецьку землю, що обов’язково звеличить і без того великого царя у віках.

Так перемежовуючи свою промову лестивими реченнями й натякаючи на свою незамінність в цьому походові, Тимофій став спочатку одним з радників царя, виконавцем особливих доручень, а згодом і одним з очільників «безсмертних».

–        Зопіру ти допоміг вдавитись кісточкою? – запитав Мардоній.

В шатрі крім них двох був ще й Артабаз. Власне Артабаз і змусив розповісти все про себе Тимофія.

Коли калліпід потягнувся до келиха з вином Артабаз швидким рухом увігнав в його долоню ніж. Гостре лезо наскрізь проштрикнуло долоню і встромилось в дошку, яка слугувала їм за стіл. Тимофій одночасно завив, закричав й заскиглив від болю. Та Артабаз спокійно зняв з пришпиленої руки перстень. Недовго повозившись він здвинув вбік коштовний смарагд насиченого синього кольору. Під ним виявився білий порошок. «Цим ти отруїв Гарпага?», запитав тоді очільник лучників, і помітивши що Тимофій захитав головою додав: «Або кажеш правду, або я тебе просто зараз нагодую цим».

–        Так, я, – відповів Тимофій на питання Мардонія кривлячись від болю. – Дарій ні за що не хотів бачити його своїм зятем. А той безвухий, після звільнення принцеси вирішив настояти на своєму праві. Коли заснув, я йому і вкинув жменьку абрикосів до рота. Та хотів двома пальцями затиснути йому носа, аби він вдихнув ротом. А носа в нього ж нема. – До гримаси болю Тимофію додавсь ще один вираз, схоже огиди. – Довелось затикати дірки пальцями. Ледь втримав. Слизьке там все.

–        А чим не догодив вам Гарпаг? – запитав Артабаз і додав. – Забагато обурювався царем?

–        Дарій дуже воліє, щоб цей похід був для інших, хай не переможним, проте достойним. Ну ганяли-ганяли скіфів, потім гордовито повернулись. Частина полководців дійсно вірить, частина розуміє справжню ціну такого повернення, але мовчить. Та у Дарія всюди вуха. Ледь хто починає обурюватись діями царя, йому закривають рота. Мене цар приставив до вас.

Мардоній перевів погляд з калліпіда, що морщився від болю на Артабаза, пригадуючи, як той пообіцяв сьогодні ввечері захопливу історію від напівсака–напівгрека. Історія і справді вийшла захопливою. Мардоній не був впевнений у висновках товариша до останнього, та виявилось, що спостережливість очільника лучників допомогла вивести на чисту воду зрадника. До речі про воду, гмикнув собі Мардоній, саме вона і згубила Тимофія.