Частина 4. Розділ ХVI (ч.1)

–        В Агура–Мазди дивне почуття гумору – сказав Гарпаг і поки співбесідники намагаючись зрозуміти, що той має на увазі переводили вже захмеліли погляди, спустошив келих і гулко гепнув ним по столу.

–         От був воїн – задоволено, бо зумів привернути уваги товаришів, продовжив Гарпаг – гарний чи поганий. Ну звісно гарний, якщо очолював мечоносців у безсмертному загоні царя всіх царів… Не важливо, не про те. А важливо, що ризикував життям в бійках, а помер вдавившись кісточкою урюка.

В шатру Мардонія пили вино звичною компанією, але без Зопіра. Після повернення з пошуків Парміс, цар Дарій влаштував гучну вечерю на честь її повернення. На ранок після веселощів, знайшли у своєму наметі Зопіра з виряченими очима та застряглою кісточкою в’яленого абрикосу в горлянці.

–        Ти гадаєш, це лишень нещасний випадок? – запитав Мардоній уважно вдивляючись в Гарпага – Просто їв свій урюк, і забувши, про кісточку вдавився, так?

–        Він постійно жував той непотріб – уникнув прямої відповіді Гарпаг – у нього навіть до сагайдака така собі кишенька нашита, в якій що? Правильно, урюк! Жував і жував його, наче сподівавсь, що від цього в нього ніс з вухами відросте. Проте кісточки завжди випльовував, що є то є. Ще й як плював! Не кожен стрілою переб’є ту відстань.

Співбесідники похмуро посміхнулись. Наче кажучи один одному, поки живеш хочеш, щоб тебе запам’ятали як хороброго воїна, як безстрашного полководця, намагаєшся проявити свої найкращі риси, а запам’ятають, як далеко ти кісточки випльовував.

–        А ти що скажеш – Мардоній звернувся до Артабаза – теж вважаєш, що Зопір випадково згинув?

Той невизначено розвів руками. Не любив Артабаз припущення.

–        П’яний був – сказав те, в чому був впевнений. Все інше могло статись, могло не статись.

–        Отож і я кажу! – Гарпаг вирішив, що Артабаз підтримує його думку.

–        І хоробрий – одночасно з Гарпагом додав Мардоній – хоробрий, бо п’яний.

Під час святкового застілля, цар чи не кожен келих підіймав за Зопіра. Саме цей чоловік врятував Парміс, казав цар. Посадив безвухого воїна поруч з собою і щедро пригощав. Зопір спочатку ніяковів від такої уваги, та з кожним келихом поводив себе все більш невимушено. Зрештою підійнявся і виголосив тост, який скоріше схожий був на ультиматум цареві: «Цар царів, володар незлічених земель і народів я хочу підійняти цей келих за тебе. За твою вдачу, хоробрість і мудрість. А ще за твоє тверде слово! Всім відомо, що міцніше за твоє військо тільки твоє слово! Колись ти казав, що зі сходу сонця й до його заходу простягнеться Перське царство. Так і сталося. Потім вирішив підкорити північні землі. І от ми вже на півночі Поінту. А ще обіцяв віддати за мене Парміс, доньку свою. Я чекатиму стільки скільки треба. Прошу лиш натякнути скільки?»

Зопір тоді поглянув на царя, той поглянув на нього у відповідь. За мить Зопір вже відвів погляд, адже не пристало мірятись характером з царем, але за цю мить іскри з перехрещених поглядів сипонули так рясно, що якби поруч була солома, то сталася б пожежа.

Пожежі не сталося, але зранку, у своєму наметі, Зопіра знайшли мертвого з застряглою кісточкою урюку в горлі.

–        Випадковість, чи ні, що тепер гадати? – сказав розважливо Артабаз – одне зрозуміло, що нам зараз треба бути насторожі.

Всі закивали головою в знак згоди. Чи мав він на увазі лиш їх трьох і казав про необхідність бути уважним до царських інтриг, чи говорив про сакську небезпеку, що давно вже відчувалась в повітрі, а останнім часом набула щільності, в будь-якому випадку обережність наразі ставала дуже важливою. Життєво необхідною.

Після гибелі Зопіра військо Дарія кілька днів продовжувало свій похід на схід. Аж поки не досягло вершин ярів. Вісім ярів простягались з півночі на південь, по праву руку персіян. Дослідивши уважніше місцевість радники Дарія виявили, що ці вісім не самостійні яри, а відгалуження одного величезного розколу земної тверді, що простягалась зі сходу на захід. Глибина, як казали дослідники, сягала самого царства Анхра–Майньї.

Тоді Дарій віддав наказ на який ніхто не очікував. Наказав готуватись до оборони. Місцевість цьому сприяла, бо розділивши своє військо на частини, які розмістились між краями сусідніх ярів воїни були природно захищені з трьох боків. Зі сторони ж степу Дарій наказав рити траншеї, в яких мали знаходитись воїни. Ідея була слушна, бо коли супротивник їде верхи по високій траві, він не очікує, що йому наче з–під землі прилетить стріла, спис чи камінь.

–        Ну що – Мардоній підняв амфору з вином, маючи намір наповнити келихи – то вип’ємо за те, щоб Агура Мазда не полишав нас своєї ласки!

–        Ні – тихо, проте твердо відповів Артабаз – Нам вже час. Досить.

Він поклав долоню на плече Гарпага. Той поспішно піднявся і вони не твердою ходою вийшли з намету. Мардоній повільно перевів погляд з виходу, в темноті якого розтанули його товариші, на свою правицю, в якій досі тримав амфору. Замислившись на мить, хлюпнув собі в кухоль, розливши по столу значну частину. Випив.

Зіпершись обома руками хотів піднятись, та забракло сил. Долоні зіслизнули з краю столу і він тяжко впав на лавку, вдарившись грудьми об стіл. Голова схилилась наче тримаючись на бороді, що вперлася в стіл.

–        Кажуть ти вбити мене хотів?

Голос пролунав з того кутка, де раніше, до втечі, стояла клітка з полоненим сакським хлопцем. Мардоній щільніше придивився і розгледів перекошено тіло, з неприродно видовженою головою, на якій яскріли круглі, як курячі яйця, очі. А ще розгледів посмішку. Це хлоп’я відверто і нахабно насміхалось з нього. Невідомо як пробрався в табір, прошмигнув в шатер, стоїть весь скоцюрблений і насміхається з нього. З воїна, що переміг не один десяток ворогів – озброєних бійців, що бився чи не у всіх знаних землях, насміхається недорізане курча!

Мардоній простяг руку до меча, але не зміг його вихопити з піхов. Посмішка на обличчі хлопця стала ширше «Ех, ти воїне! Зовсім охляв!». Хотів намацати спис, який завжди стояв притулений до столу – нема. Хлопець вже не посміхався, він реготав. Голосно і протяжно. А ще довго. Так довго, що Мардоній мусив закрити свої вуха.