Розділ ХV

Повернення додому завжди очікуване. Повертаєшся з дальніх мандрів, з морських берегів, чи надсучасних мегаполісів, де було цікаво та радісно, а відчуваєш, що саме вдома по-справжньому душа спокійна. Щоправда, аби це зрозуміти треба залишати домівку. Одна справа коли така розлука добровільна, інше коли вимушена.

Хлопці рухались додому в рідну Юхнівку, в солодкому передчутті зустрічі з рідними людьми, містами, речами. Вони зуміли вирватись з хижих ворожих кігтів, подолали всі негаразди, вижили в чужих краях, а головне не зрадили один одного. Не зрадили себе.

Посмішки не полишали облич.

–        Пшениця вже заколосилась – мрійливо протягнув Велимир – шкода що нас не було вдома, коли вона саме з’являлась з землі. Мені найбільше до вподоби коли ледь помітні перші паростки пробиваються крізь землю. От здавалось би що тієї травинки? Нігтем можна мокре місце від неї залишити. Аж ти поглянь, знаходить шпаринки в ґрунті, розсовує своїм тендітним тільцем піщинки, оминає грудочки та з’являється аби поглянути на світ Божий. Та виринувши з–під землі, вона наражається на ще більшу небезпеку. Її можуть розчавити копита, можуть з’їсти, вона просто може загинути врешті-решт, якщо не буде дощу, або навпаки, якщо дощ зарядить безупинно. І ось все минулось, дивом її ніхто не розтоптав, не зжер, погода дозволила цій травинці набрати вагу, зміцнитись… Здавалось би минулось, всі небезпеки пройшли стороною, аж тут нізвідки налетить сарана, чи якась мошка і знищить всі посіви. Тому треба пильнувати врожай. Тому й душа у людини радіє, коли не тільки волею богів достигає врожай, а й людською працею, дбайливим доглядом, розумом та вміннями нашими, звичайних орачів, хліборобів.

–        А я більше полюбляю, коли зерно вже в льосі – замріяно додав Твердята – значить зима буде ситою. Мати як спече коржики на камінні, аромат такий, що й на вулиці не встоїш. До речі як там батьки?

–        Чекають – похмуро відповів Велимир.

Запала тиша. Твердята ладен був би не ставити того питання, та слини не вхопиш – слова не повернеш.

Велимир пригадував батьків, своє безтурботне життя, коли за все відповідає батько, коли про все турбується мати. Мати з батьком віддали своє життя, аби він жив. Отже, він мусить жити, аби вони з того берегу річки Лети бачили, син їхній виправдав сподівання, виріс гідною людиною. Тож треба взяти до рук пернач вождя, забезпечити плем’я на найближчу зиму їжею, подбати про урожай, про запаси посівного, знайти нові пасовища для отари, спорядити торговий похід до Ольвії, та чи мало клопоту у вождя?

–        Здається попереду ріка – озвався Голуб.

Попереду їхав верхи Велимир толочачи високу степову траву сильними грудьми чорногривого перського скакуна, слідом на такому ж чорногривому коневі їхав Твердята, втоптуючи потолочену траву. Останнім, по вже протореному шляху їхав Голуб на своєму Левові. Юхнівці, поринувши у свої думки не відразу зрозуміли, що сказав товариш. А зрозумівши пришвидшили коней.

Коні бігли досить жваво, проте ослюк не відставив від них. Дихаючи на повні груди, він часто перебирав своїми короткими ногами, бо відчув, що попереду вода, якою нарешті можна вгамувати спрагу, та змити с себе липкий квітковий пилок. Коли досягли неширокої річки, і коні схилившись пили прозору воду, Велимир з Твердятою роздягнулись та з задоволенням занурились в воду.

–        Голуб, йди-но до нас – крикнув Твердята і замахав запрошуючи товариша.

Але той розтягнувся на землі, взяв до рота травинку і заперечно похитав головою.

–        Дивний – сказав Твердята Велимиру – мені інколи здається, що він побоюється мене.

–        Та я й сам тебе боюсь – всміхаючись промовив Велимир.

Проте хлопець не повернув усмішку, а понуривши голову намагався щось роздивитись у збаламученій воді. Велимир поглянув на побратима уважніше. Неприродно видовжена голова, витерте обручем волосся, очі на викоті, ще й одне плече вище іншого від постійного перебування в скоцюрбленому положенні у клітці.

–        Невже я настільки тепер страшний? – запитав Твердята у свого відображення.

–        Та ну що ти? – вдавано бадьоро відповів Велимир – ну звісно не той красень, що був замолоду – помітив як тінь посмішки торкнулась вуст побратима і продовжив впевненіше – але й не так все погано. Волосся відросте, спину на полі підлікуємо, крім того, не забувай, що побратим в тебе чи не найкращий шаман у світі. Вилікує!

–        А ще мій побратим найбільше хвалько – Твердята вже відкрито посміхався – ой, а що то?

Твердята показав кудись за спину, і коли Велимир обернувся, схопив його за плечі та занурив у воду. Той відштовхнувшись від дна, шпарким ударом долоні спрямував товаришу цівку води в очі, і користуючись моментом, схопив його за шию…

Розважались наче в дитинстві, в річці Сим, що текла прямо під огорожею рідного поселення Юхнівки. Наче не було перського грабунку, смерті батьків, полону. Потім лежачи на соковитій траві, під теплим сонцем, мокрі й зморені довго пригадували як вони зростали разом, опановували хитрощі риболовлі, мисливства, як вчились їздити верхи, випасати худобу та вирощувати врожаї.

–        А пам’ятаєш, як ми тоді були невдоволені, що нас змушують працювати в полі, доглядати отару – запитав Твердята.

–        Дурні були – підіймаючись відповів Велимир – тільки на відстані розумієш, що саме та сторона мила, де мати родила.

І сказавши це знову похмурнів, додав:

–        Добре, час вечеряти. Завтра рушимо з самого ранку, аби скоріше вже додому доїхати. Я розведу багаття, а ти Голубе діставай припаси, що амазонки нам в путь передали

–        Одягнись чи що – буркнув Голуб ховаючи погляд.

Їли баранину, що підсмажили на вогню та сир. Зголоднівши за цілий день, хлопці не помітили як прикінчили всі їстівні припаси, та вляглись спати. Сон не йшов і вони ліниво перекидались незначущими словами.

–        Зорі тут інші – сказав Твердята.