Розділ ХІV

Погляд. Вона не розуміла чим саме, але не сумнівалась, що саме погляд вразив її. До цього часу в людях, з якими їй випадало зустрічатись поглядами, вона помічала різне. Найчастіше це було підлабузництво, інколи злість, бували й пусті нічого не варті погляді. Та цей дикун дивився своїми виряченими очима на світ спокійно і… насмішкувато чи що? Іронічно, так саме іронічно.

І це при тому, що руки в нього зв’язані, голову оперізує обруч, від якого невдовзі лусне череп, позаду озброєні охоронці, а просто перед ним люди які здатні знищити його одним рухом брови. А він дивиться на все це наче промовляючи «Ну і що ви мені зробите? Чим ще здивуєте? Закатуєте? Ги! Вб’єте? Ги! Залишите жити?»

Та про те, що погляд був саме іронічний, вона зрозуміла потім, з часом. Тоді ж у шатрі царя царів Дарія, Парміс побачила зухвалість в очах сакського хлопця, і була майже готова до хлопцевої загибелі от прямо зараз, в цьому червоному шатрі. Бо ніхто навіть най–най наближені не можуть стояти перед царем всього живого, царем землі та води Дарієм. На диво, цар спокійно віднісся до такого нахабства.

Парміс звикла до покори. Всі її сприймали як доньку царя, а дехто й вважав такою, бо вона постійно перебувала в покоях царя, поруч з Атоссою – дружиною царя. І якщо більшість персіян знали, що Парміс не донька царя, то про те, що вона не донька Атоссі, знали лиш деякі.

Атосса – донька величного царя Кіра, до Дарія була одружена двічі, тож багато хто вважав Парміс, її донькою і донькою одного з її колишніх чоловіків – царя Персії та брата Атосси Камбіза, або царя – самозванця, якого скинув з престолу Дарій – Гаумати. Та хто насправді був батьком Парміс, про це знає тільки Арістона – мати Парміс і рідна сестра Атосси.

Атосса народила Дарію сина – Ксеркса, але хлопця як і всіх перських хлопчаків в п’ятирічному віці забрали до військової школи, і материнська ніжність Атосси, яка до того ж мріяла про доньку, лагідним та нестримним потоком линули на племінницю.

Людина швидко звикає до кращого, а надто дитина. Вже в п’ятирічному віці Парміс сприймала як належне, коли їй вклонялись люди, які за віком годились їй не те, що в батьки - в прапрадіди. Їсти найкраще, пити найсмачніше, одяг найкрасивіший, постіль м'якше якої тільки хмари – це все стало буденністю для дівчини. Швидко засвоїла придворний етикет, копіювала царську недбалість до слуг, з часом впевнилась у своїй вибірковості. Мати, як і кожна на світі мати, бажала доньці кращого життя, а де може бути краще ніж під царевим опікунством? Тож Арістона просто відійшла в сторону, не заважала щастю своєї доньки.

Коли людина буває задоволена? Ніколи! Вона завжди прагне ще чогось. А якщо в неї є все? Тоді людина шукає, що існує в цьому світі чого в неї нема.

Парміс шукала пригод. Втечі з палацу, прогулянки між звичайним людом, відвідування жебраків стали її захопленням. Спочатку сторожа не хотіла відпускати її за межі безпечної царської обителі, та вона навчилась кого підкупом, а кого й погрозами вмовляти, щоб відчиняли для неї ворота.

Якось почула Парміс, як Атосса каже своєму чоловікові, царю царів Дарію:

–        Ти володар великого царства, тобі підкорюються багато народів, ти володієш безмежними землями й водами. Але все це було завойовано іншими царями, до тебе. Тому й спалахують повстання то тут, то там, бо народи вважають, що не ти їх завойовував, не тобі й втримувати.

–        Але ж всі ці повстання я згасив – відповів на те Дарій, та в голосі відчувалось, що він згоден зі своєю дружиною

–        Саме так – мудра Атосса завжди погоджувалась – і згасиш нові. Але краще зробити так, аби не виникало нових спалахів. Згоден?

–        Згоден – хитнув головою цар – але як це зробити?

–        Завоювати новий народ, народ який ще нікому не корився – швидко промовила Атосса заготовлену відповідь – тоді тебе будуть поважати, люди скажуть, якщо він такий вдалий завойовник, що зумів підкорити цілий народ, який до того ніхто не міг перемогти, то краще нам схилити покірно голови, а не повставати.

–        Але де ж знайти такий народ? – спитав Дарій – всі відомі землі вже платять данину Персії

–        Так мій царю – погодилась Парміс – по це бік Понту, всі вклоняються твоїй величі.

–        А на тому березі моря Понтійського живуть саки – блиснула здогадка в очах царя – і якщо я завоюю тих північних дикунів, то мене називатимуть царем всіх відомих земель

–        Так, мій царю.

Дикуни, невідомі землі, війна, похід – повторювала про себе Парміс відчуваючи солодкий присмак кожного слова. Повторювала і розуміла, в цей похід вона рушить разом з царем.

Раніше вона кілька разів ходила в походи, якщо з царем йшла Атосса, тож треба дізнатись чи Атосса буде супроводжувати царя в далеку Сакську землю.

–        Я так розумію дівчинка вже виросла, їй стали затісні царські хороми – відповіла Атосса, на питання, хитро зіщулившись

–        Невже тобі самій не цікаво? – сказала Парміс благально дивлячись в очі своїй тітці.

–        Не те щоб, аж дуже цікаво – сказала Атосса та ледь прикусила нижню губу – проте й покинути царя на такий довгий час було б нерозумно. Крім того, якщо виявиться, що за сакськими землями є ще хтось, кого треба підкорити, похід може затягнутись, тож краще бути поруч з царем, бо серце чоловіка влаштовано ненадійно. Коли очі довго не бачать своєї жони, то й образ її вивітрюється швидко. Отже, вмовила. Допоможемо Дарію в цьому поході.

Та похід, який розпочався так цікаво з перетинання двох річок новими мостами, які звели виключно для переправи через Боспор та річку Істр, виявився зовсім нудним. День за днем вони йшли. Оце і все що могла розповісти б Парміс, спитай її про враження. Пейзажі були абсолютно одноманітні. Безкрайнє небо і такий же безкрайній степ. Інколи випалений вщент, інколи сіро-зелений. З часом вона вже й не виходила зі своєї кибитки, їхала м’яко погойдуючись на подушках.