Розділ ХІІІ(ч2)

Велимир спочатку не пізнав Твердяту. Хлопець, що лежав під грушею був з чорним закіптюженим лицем і таким же брудним волоссям. Скоцюбився наче розчавлений жук. На голові обруч. Та все ж це Твердята. Такої родимої плями немає більш ні у кого, хоч її майже й не видно під шаром бруду. Побратим лежав не ворушачись і, здається навіть не дихав.

–        Тве…  – у Велимира забракло повітря – Твердята!

Схопив побратима за плече, трусонув і заволав крізь сльози:

–        Твердята, прокинься!

Якусь мить, що видалась занадто довгою, Твердята ніяк не реагував, потім відкрив очі, і сумно посміхнувшись мовив:

–        Велимире – марно спробував проковтнути грудку в горлі – ось і зустрілись. Не випало мені помститись, вибач.

Твердята закрив очі й весь час поки його закидали на спину коневі та прив’язували постійно щось бурмотів собі під ніс. Він то звертався до Велимира з питанням, як воно на «тому» світі живеться-мається, то розповідав що кожного дня мріяв як перегризе горлянку тому персіянові, а то і зовсім виштовхував з горла якісь незрозумілі звуки.

Рушили в табір амазонок. Твердята заколиханий розміреною ходою стих. Чи то заснув, чи втратив свідомість. Велимир вів чорногривого білого коня, з побратимом на спині, вибираючи найрівнішу дорогу, аби вберегти товариша від зайвої тряски.

–        Кіма, їдь в табір – тихо промовив Велимир – скажи Кіркірші нехай лаштує зілля для знесиленого і добре прогріє жертовну печеру.

Кіма взявши в руки вуздечку вільного білого коня, понукаючи поскакала, а Велимир підізвав Голуба.

–        Зв’яжи коней вервечкою. Поведеш першого з Твердятою. Гляди, щоб обережно. А я тим час трави зберу.

Всю путь, поки коні вервечкою йшли Велимир збирав трави та квіти. Зривав і пхав до горити зі стрілами. Коли дійшли до табору у Велимира з горити стирчали пучки трави та різнобарвних квітів. Проходячи мимо багаття, навколо якого вже зібрались вечеряти амазонки, Велимир взяв бурдюк з кумисом, що лежав біля однієї з жінок. Приклав до грудей, вклонився вибачаючись. Та у відповідь лиш відмахнулась «йди вже».

Печера Кіркірши прогрілась добре. Повітря цупке, сперте, із солодкуватим присмаком через підсмажене конопляне насіння. Велимир і Голуб внесли до печери Твердяту, поклали в кутку на ведмежу шкіру.

–        Вийдіть – проскреготіла стара і гепнула по кам’яній підлозі клюкою.

–        Йди – сказав Велимир Голубу, наче його не стосувалось і продовжив, звертаючись до старої – треба намастити йому лоба смальцем та зняти той клятий обруч. В нього вже череп зігнувся, та й очі ось-ось випадуть. А ще мені потрібна сушена кора дуба. Краще якщо перетерта в муку.

Казав він все це господарюючи в печері, немов це була його особиста домівка. Вилив води у вогонь «зілля має поступово доходити, томитись, а не кипіти». Поставив на один з гарячих каменів, якими було обкладене багаття, бронзовий таріль, вилив туди кумис.

Кіркірша вже було відкрила рота, аби вигнати геть цього малого хвалька, та так нічого і не сказала, зацікавлено спостерігала за діями хлопця. Стояла серед печери час від часу блимаючи єдиним оком.

Велимир дістав з горити золотистий тюльпан, відірвав від нього цибулину і вкинув в таріль, потім додав дрібненькі квіточки деревію, коли у вариві із дна почали підійматись перші бульки, гучно лопаючись на поверхні вкинув синювату волошку разом з листям. Додав дві пір’їнки вудсії та жменьку сухої торішньої ковили. Притрусив все це тертою корою дуба, яку нарешті знайшла Кіркірша.

Бабця, побачивши, що хлопець розуміється на зіллі, дістала з–під шкіри, на якій лежав Твердята, шмат ведмежого сала, загорнутого у якесь лахміття і намастила хлопцю голову, від обруча й до темені.

–        Хто ж це тебе так, дитятко – приговорювала – зараз, зараз знімемо це кляте знаряддя.

Смикнула раз, другий. Обруч не поворухнувся, здалось наче він зрісся з головою. Вона безсило поглянула на Велимира, який зрозумівши, що без його допомоги стара не впорається вже відривав низ своєї сорочки.

За допомогою ножа просунув дві смужки матерії між головою та обручем. Скрутив їх джгутом, інші кінці намотав навкруги долонь.

–        Тримай йому голову – звернувся він до Кіркірші – тільки міцно. Не так, обхопи обома руками, ще й до себе притисни, бо якщо не втримаєш звернемо йому шию.

Кіркірша обійнявши обома руками, притисла голову Твердяти до себе з усіх своїх старечих сил. Велимир стояв над ними ледь зігнувшись, в руках кінці тканинних смужок. Підтягнув, кільце піднялось разом з головою.

–        Міцніше – сказав і почав розгойдувати обруч, праворуч-ліворуч.

Коли побачив (чи лиш здалось в мерехтливій напівтемряві печері), що обруч ледь-ледь ворухнувся, він коліном наступив на плече побратима і міцним вихороподібним рухом рвонув на себе джгути. Затріщала матерія, старенька зойкнула та все ж втримала голову хлопця, а обруч здавалось не ворухнувсь. Та все ж він змістивсь, не сильно на пів нігтя, але ж рушив. Далі вже по щедро намащеній салом голові обруч злетів так стрімко, що Велимиру, аби втриматись на ногах довелось відступити.

–        Грець йому в горлянку та якнайглибше, шакалячу матір через коліно – ласкаво бубніла Кіркірша дбайливо вкладаючи хлопця – ось так полеж, хлопче. Хай в того хто придумав такі тортури вуха відсохнуть, капшук з дупи виросте, і носить всю гидоту за собою.

Велимир повернувся до приготування, підкидаючи чи навпаки притишуючи вогонь водою.  Кіркіша продовжуючи клясти когось незримого взяла до рук бубен з волячої шкіри та почала вибивати їй одній зрозумілий ритм. Вона вже мовчала. Повільно ходила біля хворого, то підіймаючи бубен до гори, то спускаючи його донизу. Де й поділись її старечі рухи. Вже не стара беззуба та одноока бабця рухалась, а примарна тінь літала прискорюючись та сповільнюючись, зміняючи гучні удари тихим шкрябанням волячої шкіри.

Лиш коли стало благословлятись на світ з печери відкинувши поли, не вийшли, а випали юний хлопець і стара бабця Впали по різні боки від входу, зіпершись спинами на стіну. На них дивився Голуб, який всю ніч чатував на вході ні на мить не склеївши повік.