Розділ ХІІІ (ч1)

На ній смугаста спідниця та короткий каптан з бронзовими бляхами. Ноги захищені ногавицями, взута в короткі чобітки. Весь одяг зі шкіри, коричневий. Сонце піднялось доволі високо, тож залізний шолом вона зняла, приладнавши до кінської попони. Вітер розвиває чорне з сивим пасмом недовге волосся.

Бляхи, як і весь вид її блищали невдоволенням. Велимир їхав слідом, праворуч Голуб. Хлопця не покидало відчуття, що будь-якої миті їх попутниця гнівно вибухне. А чекати на щось добре від войовниці, яка щойно повернулась з бойового походу, а замість відпочинку мусить знову відправлятись в дорогу, аби провести двох шмаркачів, не варто.

Тож Велимир намагався зайвий раз не ворухнутись, навіть дихати тихше, аби не звертати на себе уваги. Проте шуму, що надходило від Голуба вистачало за обох. Виявилось що хлопчак, зовсім недолугий вершник. Вже після відстані на політ стріли він почав соватись на конячому хребті, ладен був бігти слідом, аби лиш йому не муляло в сідницях. Іноді голосно зітхав і прохально поглядав в бік Велимира. Той наче й не помічав тих поглядів.

Їхали вони на останнє місце стоянки персів. Кіма – саме так звали супровідницю, щойно повернулась з розвідки. Вона була сотницею в племені Томіси, і зі своєю ватагою таємно стежила за перською армією. Коли зайди покинули землі амазонок, Кіма повернулась в табір сподіваючись на відпочинок після кількох днів проведених верхи, голодною і не виспаною. Та щойно її зустріла Томіса, новий наказ. Знову в путь.

Велимир прокинувшись вранці, дізнався що Твердята все ще живий. Вночі Кіркірша ворожила на його гуні, і виявила, що господар цієї речі живий. Хоч вже й поглядає на шлях, що веде на інший берег річки Лети. Тож треба поспішати, аби врятувати хлопця.

Томіса дала хлопцям двох коней. Велимир вже був ладен летіти світ за очі, та довелось почекати поки Томіса пояснить Ніздрі – так звали кобилу Велимира, що від неї вимагається. Ніздря мала добрий нюх, і коли Томіса дала їй понюхати гуню, та відразу почала тертись об хлопців. Кобила не могла зрозуміти, нащо їй розшукувати ким пахне ця річ, якщо вони стоять ось. Довго Томіса пояснювала, показувала на хлопців, «ще один» – казала, ховала гуню за спину, махала в бік степу. Ніздря уважно дивилась здоровими, розумними очима форкала і тихенько іржала. Так і не визначившись чи зрозуміла їх тварина, хлопці заплигнули на коней.

Та не встигли коні зробити й кроку як в таборі здійнявся галас. Повернулась Кіма з радісною новиною – перси пішли далі, можна повертатись до звичного життя. Велимиру знову довелось чекати. Коли Кіма закінчила свою доповідь, сонце вже зробило чверть свого денного обороту.

Голуб у врешті-решт зіскочив с коня і з насолодою біг поруч тримаючись за вуздечку свого Лева. Так Голуб назвав свого коника, якого сам собі вибрав і отримав в подарунок. Амазонки віддали йому недоросле створіння майже з радістю, бо не могли придумати йому ладне застосування. Лев - був суцільне непорозуміння, їздити на ньому - надто малий, тягати ношу - надто лінивий та й на світ він з’явився через недогляд. Був в амазонському таборі такий випадок, коли коні втекли зі свого стійбища, і потрапили в загін до віслюків. Молодої здорової сили у скакунів, що зуміли хай і на недовгий час вирватись на волю, багато. Тож, аби не втрачати часу вони наскакували на низькорослих ослиць і з радісним іржанням робили свою справу. Саме так і народився рудий не кінь і не віслюк, а ослюк, з сумними очима, рудою шерстю та неслухняною густою гривою, і здалеку дійсно міг зійти за невеличкого лева.

–        Чого це він? – промовила Кіма перші слова за час всього шляху, кивнувши на пішого Голуба.

–        Голуб дитина лісу, в нього руки такі ж сильні як і ноги. Він з легкістю пересувається кронами дерев. До пересування верхи він не здатен. Йому б взагалі не слід було з нами їхати. Та він чомусь вирішив, що мусить бути поруч зі мною. Відчуває зобов’язання, хоч і не заслужено. Тому він ладен страждати всю дорогу, аби лиш не залишити на одинці в небезпеці свого товариша – так хотів пояснити Велимир поведінку свого друга, та поглянувши в сірі очі вершниці, для якої пересування верхи таке ж природне, як і дихання сказав – Дає відпочинок коневі. Невідомо ж чи далеко їхати.

Така відповідь влаштовувала амазонку. Вона вже іншим поглядом подивилась на Голуба. З повагою.

–        Вітер попутній, – сказала Кіма. – Поки сяде сонце будемо на місці.

Обернулась і наче й забула про існування хлопців. Та ходу свого коня все ж сповільнила. А вітер тим часом дійсно посилювався. І хоч був теплим та лагідним та час від часу потужні пориви сильно штурхали в спину прохолодою.

В момент одного з таких поривів Ніздря раптом зупинилась і розвернувшись побігла підтюпцем, ігноруючи зусилля Велимира розвернути її. Він штурхав її в боки, натягував повіддя, а вона знай собі трималась відомого тільки їй маршруту.

–        Куди це ти? – запитала блимнувши очима Кіма, наздогнавши хлопця

–        Це не я – безсило відповів хлопець і махнув рукою – це вона.

Велимир розраховував на спалах гніву, від Кіми. Він вже так і чув її обурений крик: «Шмаркач! Навіть коневі раду не даси!», - й навіть втягнув голову в плечі. Але поведінка амазонки здивувала його. Кіма притиснула палець до губ, мовляв, тихо тут, і прилаштувавшись за Ніздрею йшла слідом.

Перший час попереду не було б нічого, щоб відрізняло новий напрямок від попереднього. Потім на обрії щось з’явилось. Якась цятка, що розпливлась в повитому парою степу і ніяк не набувала обрисів. Та з кожним кроком цятка  виростала, і ось це вже маленька хмаринка. Зелена. Крона дерева. Груша. Груша-дичка. Одиноке дерево в безкрайніх степах. Біля нього якийсь рух.

–        Дурна кобила – в серцях сказав Велимир – почула коней і побігла до них!

–        Стільки часу втратили – підтримала його Кіма – Коні прив’язані до дерева. Обережно.

Вона дістала лук, вставила в жолоб стрілу. Велимир зробив теж саме. Під'їхали.