Розділ ХІІ (ч2)

І вже в наступному набігу, коли амазонки ураганом налетіли на одне з виду незахищене плем’я, Томіса дякувала богам, що взяла до себе Аміру.

Незахищене плем’я – то була пастка. В тім краї, де володарювали амазонки, промишляло ще одне войовниче плем’я Двоголових, з яким часто амазонки стикались відстоюючи своє право на прилеглі землі. Їх називали двоголовими, бо вдягались у вовчу шкіру так, щоб голова сіроманця стирчала на правому плечі.

Пригнавши мирних степовиків випасати худобу поблизу амазонок, двоголові залягли в траві. Коли войовниці малим загоном влетіли в стан улюлюкаючи та весело гикаючи від передчуття багатої й легкої здобичі на них зусібіч ринули двоголові.

Жінки бились відчайдушно, та на кожну амазонку випадало щонайменше п’ять супротивників. До того ж атака була несподіваною і в перші хвилі загін втратив чи не половину. Коня Томіси проштрикнули списом, той впав придавивши під собою вершницю. Лежачи притиснутою до землі вона розмахувала акінаком відчуваючи, як останні краплини життя дзенькаючи скрапують з її чола.

Аміра з’явилась над нею наче блискавка, така ж миттєва й грізна. Яскріючи на сонці лускатим панциром вона знесла обидві голови, і людську і вовчу, воїнові, який вже намірився заколоти Томісу списом. Схопила за правицю й висмикнула Томісу, закинула на свого коня та пускаючи одну стрілу за одною розчинилась в високій степовій траві.

З усієї ватаги, що потрапила в пастку вціліли лиш Томіса та Аміра. З того часу вони стали нерозлучними подругами, а з часом навіть сестрами, бо пили спільну кров розведену з кумисом. А ще обмінялись найдорожчими для серця речами. Аміра віддала свою золоту пектораль. Натомість же Томіса подарувала свій червоний ремінь з золотими грифонами на застібці.

–        Ось цей – показала Томіса рукою на пояс Велимира – і якщо він в тебе й правда від матері, отже ти син Аміри?

–        Мою матір і справді звали Аміра – відповів Велимир дивлячись як багаття відображається в чорних очах жінки-воїна – та вона не розповідала про себе нічого. Проте схоже що саме про неї розповідь. Що було далі?

Вони сиділи навколо огнища, Велимир, Голуб, і жінки, що вдень вселяють страх на навколишніх, зараз же в вечірній темряві, з відкладеними в бік мечами та луками, виглядали цілком мирно, як і інші жінки з Юхнівки – рідного поселення Велимира. Нещодавно ці войовниці ладні були наскрізь проштрикнути хлопців, а зараз притихлі слухали розповідь своєї вантажниці про матір Велимира.

–        Далі прийшов час Аміри продовжити свій рід. В нашому племені, як ти, мабуть, помітив немає гідних для цієї справи чоловіків – серед жінок почувся легкий шурхіт і хіхікання – тож ми обираємо достойного мужа з іншого племені. Проводимо ніч вбираючи в себе сім'я чоловіка і так з’являється потомство, а наш рід продовжується. Якщо народжується дівчинка, ми навчаємо її битись. Якщо хлопець, то або вбиваємо, або залишаємо. Має ж хтось готувати їжу, пасти худоби. Але переламуємо руки, чи ще якось калічимо, щоб дурного чого не вчинив, як підросте.

Велимир відчув себе не затишно. Підтягнув під себе, схрестив ноги. Сказав тихо:

–        Мабуть, моя матір, інша Аміра

–        Батько жрець? – запитала і побачивши як хлопець підтакнув головою продовжила – отже та.

Далі вона розповіла, що Аміра вирішила батьком для своєї дитини вибрати розумного чоловіка. Бо завзяття, спритності та хоробрості дитина набуде від неї, від матері, а від батька розум. Майже рік шукала вона достойного мужа. Об’їздила весь степ. Аж якось, коли вже доїхала до стін міста Ольвії до неї дійшли чутки, про дивовижного жерця, що живе на березі невеличкої річки Сим. Про його розум, вміння лікувати та здатність до спілкування з кумирами люди складали легенди. Найзаможніші греки запрошували його до себе, пропонували багатства і статки, аби лиш він став їх особистим лікарем.

–        Гостомисл – вирвалось у хлопця хрипке слово – Гостомисл звати жерця. Це мій батько.

Настала черга Велимира розповідати про життя його матері в племені Юхно. Власне всі п’ятнадцять років життя Аміри, про які міг розповісти Велимир, вмістились в кілька слів. Виховувала, була доброю жоною, матір’ю, господарювала. Коли хтось розпитував про її минулі звитяжні роки, то вона відмовчувалась, посміхалась. Проте в хатинці в кутку зброя й обладунки завжди начищені.

–        Отже, Аміра народила сина. І коли вранці прийшла Кіркірша, щоб зламати тобі руки – одним кутиком губ посміхнулась Томіса – нікого вже в наметі не було. Ні тебе, ні Аміри, ні кобили.

–        Зени. Кобилу звали Зена. Вона теж померла рятуючи мене. Нікого в мене не залишилось в цілому світі – Велимир відчув як рука Голуба, що мовчки сидів поруч лягла на його плече – хіба ще побратим живий. Але як я його врятую? Сам один супроти перського війська. Смішно. Проте я не відступлюсь!

–        Не один – глухо сказав Голуб.

–        Його вже й серед живих немає, можливо – сказала Томіса уважно роздивляючись Велимира

–        Як дізнатись? – голосніше ніж хотів би, відповів Велимир – от дожену тих зайд перських і дізнаюсь. Даси коня?

Томіса мовчала. Здавалось навіть дерева навкруги притихли, завмерли гілочки, припинило своє метушливе тремтіння листя. Все навкруги чекало відповіді ватажки амазонок на, здавалось би просте питання. Та всі розуміли, що відмовити сину своєї зведеної сестри це зрадити клятву, якої заприсяглися, коли пили спільну кров. А дати коня – це приректи хлопця, в якому теж є рідна кров племінника, нехай і зведеного на вірну загибель. І коли мовчанка вже почала викликати сумніви, а чи розчула Томіса питання, пискнуло:

–        Двох – це обізвався Голуб, блискаючи чорними очима

Де-не-де почувся смішок, проте і схвальний відгомін також вчувався.

–        Ніч-мати, дасть пораду. Зранку буде зрозуміліше, як бути далі – Томіса щось вирішила, проте поки що мовчала – дай мені якусь річ твого побратима

–        Тримай – Велимир простяг гуну, що дала йому матір Твердяти.