Розділ ХІІ (ч1)

В долині безкрайнього степу мешкало плем’я скіфського вождя Таксікая. В теплу пору року кочували, грабували інші племена, тим і зимували. Кожен чоловік племені це воїн. Хлопчики навчались їздити верхи перш ніж ходити. Вправно стріляли з лука, майстерно володіли акінаком. Навколишні племена знали, що перемогти вершників Таксікая неможливо, тож і не боронились, коли на їх поселення, мов сарана з різних сторін налітали степові грабіжники.

Таксікай був найзаможнішим скіфом. Мав табун кращих коней, з десяток повстяних кибиток – хатинок, всякої худоби як то барани та воли незлічену кількість.  Сам завжди одягався в сині куртку та штани, на голові знову ж таки синій з золотим шишаком башлик. Вождь презирливо ставився до захисних обладунків, «сила скіфа у швидкості, а панцир робить воїна повільнішим, отже слабкішим», казав він. Проте бойові коні його завжди були захищені бронзовими налобниками та нагрудниками. «Скіф без коня, як риба без води, птах без крил, заєць без крил»

Все мав скіфський вождь. А чого не мав, те брав силою. Не було тільки сина. Нікому було залишити свої статки, нікому передати своє військо. Жодна з чотирьох дружин не народила йому хлопця. «Не хочуть жони народжувати мені спадкоємця. Ліниві».

Запитав шамана, чи є на цьому світі жінка, що народить йому сина. “Духи знають все, вони самі повідомлять тобі”, - ухилився від прямої відповіді шаман. Підкинув на гаряче каміння, що лежало біля ватри, конопляне сім’я і залишив вождя наодинці.

Довго сидів, дихав солодкуватим димом Таксікай, аж поки віки не почали злипатись. І привідилось вождю, чи то уві сні, чи то в марені високі кам’яні мури. Таксікай здійнявся понад мурами й побачив місто зі строкатим людом, будинки з кам’яними колонами та дахами з черепиці. Спустився до найвеличнішої будівлі, на ґанок якої вийшла діва. До чого красива, яка ж тільки ладна! Блакитні очі, повні вуста, рухається немов в танці. Біла повітряна туніка по п’яти підкреслює звабливі вигини стану, а сонце відбиваючись від золотої пекторалі сліпить очі.

Таксікай ладен був милуватись жінкою всі дні, що йому відведені долею, але поступово розчинялась красуня, зникали колони, тануло місто поступаючись місцем закопченим стінам темної печері.

Зрозумів Таксікай, що наречену йому треба шукати в Щасливому Місті, або як казали на нього греки Ольвії. Зібрав своїх воїнів і оголосив, що йдуть в похід на грецьке місто. «Ач–Ара», обізвалось військо бойовим кличем лаштуючись в похід.

Коли воїни розіп’яли намети біля стін грецької Ольвії, громадяни поспішно зачинили брами, розуміючи, що від войовничих скіфів то марний захист. Та скіфи наче й не помічали, що стоять біля міських мурів. Палили багаття з кісток худоби, смажили та їли м’ясо, пили кумис та бузат. Розважаючись бились, гайсали на конях, стріляли з лука.

На четвертий день архонт грецький Родон, прислав послів аби поцікавитись що хочуть скіфи. Таксікай відповів, що чекають коли прийде основне військ і потім знесуть це місто в море. Жінок зґвалтують, дітей в рабство, з чоловіків знімуть скальпи та пошиють з них рушники. Сказавши це витер руки об конячу гриву і примружившись запитав: «А чи є Ольвії блакитноока красуня з золотою пектораллю на грудях». Дізнавшись, що уві сні він бачив доньку архонта Родона, на ім’я Мілена, Таксікай передав царю, що єдиний шанс вберегти місто, це віддати за нього, найхоробрішого, найсильнішого та найбагатшого скіфського вождя доньку заміж.

Два дні вмовляв Родон доньку вийти заміж за скіфа. Ні за що не погоджувалась дівчина на таку долю. Та з рештою, усвідомивши, що рідний поліс, життя багатьох греків залежить саме від неї, вона сміливо вийшла з–за ольвійських воріт та пішла до намету вождя наче пірнула в темну воду незвіданої ріки.

Всього очікувала Мілена від життя з варварським вождем. Але тільки не того, що сталось з нею насправді. Вона покохала Таксікая, й відчула що справжнє щастя не за кам’яними мурами, а у вільному, безмежному степу. Вона дякувала Олімпійцям, за долю і просила дати їм з Таксікаєм сина.

Та у богів свої плани на людське життя. Мілена завагітніла і померла родами. А на цьому світі залишила доньку.

Довго Таксікай побивався і жалівся на нещасну долю. Проте час відтіснив з його серця сум, а ясні очі Аміри – так назвав свою дочку від грецької жони – дарували спокій. Дівчинка ніколи не питала про матір, натомість і золоту пектораль не випускала з рук. Так вона наче відчувала зв’язок зі своєю померлою матір’ю. А вправність дівчини у вправах з акінаком, її сміливість верхи, влучність у стрілянні з лука наповнювали немолоде серце вождя радістю.

«Є в степу бойові племена жінок. І кажуть люди, що то справжні воїни. Чому ж я не можу передати свій пернач доньці, яка будь-якого чоловіка переможе в бою?» Так все частіше думав, а випивши ввечері бузату, і промовляв вголос вождь. І всі в племені погоджувались з його думкою. Крім ватажка, підлого сотенного очільника Лукіана.

Лукіан був племінником матері Таксікая і вважав себе гідним очолити плем’я після смерті вождя, бо не було в того синів. Так би все й сталося, якби не оце дівча, мати якого навіть не скіф’янка.

Підговоривши незгідних, щоб плем’ям в майбутньому керувала донька гречанки, Лукіан з заколотниками вночі увірвались в шатер Аміри, аби стратити дівчину, бо де це бачено, щоб плем’ям керувала жінка, ще й наполовину гречанка?

Молодий вартовий, що здавалось спав біля входу в шатро, підхопившись кинувся захищати свою підопічну. Зчинилась валка, Аміра прокинувшись схопила лук і почала влучно стріляти обороняючись. Та нападників було чимало і дівчина обов’язково б загинула, якби на допомогу не прибіг розлючений Таксікай, розмахуючи мечем.

«Біжи», - встиг він викрикнути єдине слово, одним ударом зносячи голову одного і проштрикуючи груди іншого нападників, та вже наступної миті впав, бо ззаду його прохромив підступний Лукіан. В тому слові було стільки люті, що дівчинка підкотившись під ведмежі шкури, що звисали в дальньому кутку, вилізла з під повстяної стіни шатра і побігла в темряву.