Розділ Х. (ч.2)

Проте сон не йшов. Степ нашіптував, наспівував щось незнайомою та мелодійною мовою, комахи заспокійливо цвірінькали, навіть місяць не яскравів сховавшись за хмаринкою. А сон не йшов. Мардоній вдивлявся в незнайоме небо і думав, що вдома в Персії, в інших місцях, де йому доводилось бувати ніде не було такого рясного на зорі неба. Чому їх так багато?

–        Тимофію, спиш? – тихенько позвав він супровідника

–        Чого тобі – відразу відізвався калліпід

–        Як гадаєш всюди одні й ті зірки сяють?

–        Ні. Тут, в степах то навіть не зірки. То незлічені вогнища палять кімерійці. Коли в ці землі прийшли скіфи, тут мешкав інший народ. Кімерійці. Та скіфи виявились більш вправними воїнами й вигнали звідси кімерійців. Тим нічого не залишалось як переселитись на небо, бо на землі не залишилось для них місця. От і палять вони свої багаття вночі, щоб хоча б побачити рідну землю звідти, зверху.

Мардоній слухав Тимофієвий шепіт і ковзав поглядом нічним небом. Зірки були одночасно однакові й різні. Аж ось одна з них, що була просто над головою блиснула чимось знайомим. В ній йому побачилась та іскра, що спалахувала в очах скіфського хлоп’яти. Спокій, впевненість і загроза.

Поступово думки повернулись до обставин втечі Парміс. Отже, царівна втекла, прихопивши з собою хлопця. Все було за те, що її не викрали. Вона втекла. Від кого може тікати царівна? Лиш від царя. Але ж батько, хай який не є, а все ж батько. Стоп! Атосса жона Дарія близько десяти років, а Парміс дівчина, якій більше. Значно більше. Вона в тому віці, коли час замислитись про нареченого.

Отже, Дарій їй не батько, хоч і тримає в себе за доньку. Можливо в нього до неї не батьківський, а саме чоловічий інтерес? Тоді навіщо він обіцяв її Зопіру?

Обіцяти, обіцяв, а от чи виконує обіцяне? Коли обіцяв, Парміс була ще дівчиськом, дитиною. Хто ж знав, що вона розквітне в таку чарівну розу? А коли дівчинка перетворилась в справжню красуню, то в царя виникли інші плани щодо неї.

Тож, якщо припустити, що Парміс здогадавшись, що Дарій хоче взяти її собі в жони, чи просто в наложниці, то цілком ймовірно, що вона вирішує втікати. Але куди, і головне хто їй допоможе в цьому? Атосса, звісно допоможе, але що вона може? Дещо все-таки може. Наказала конюшому припнути двох коней в стороні від стійла, якось вплинула на охоронців, що були поруч з в’язнем. Одним словом взяла на себе підготовчу частину.

Настільки відчайдушних, щоб зважились втікати в дикий степ персіян навряд чи знайдеться. Отже, єдиний варіант це бранець.

Коли ніч поступилась вологому ранішньому туману і загін став поволі прокидатись лаштуючись для подальшої дороги в Мардонія не було сумнівів, що саме Парміс біжить від Дарія, а Твердята їй допомагає. Дійшовши такого висновку, його охопила розпач. Він, воїн, що бив ворога в десятках битв мусить ловити якесь дівчисько для царської забавки. Аби якось вгамувати злість, яка щохвилини наростала, змусив себе дивитись на це як на погоню за бранцем. За тим недомірком, що відгриз йому пальця.

Зачесався кикоть лівого мізинця, азарт погоні розпирав легені. Зверну йому шию, та й потому. Потім зламаємо хребет всьому сакському війську і зі славою повернемось додому. Яке мені діло, в решті решт, до царських примх. Та хоч і з власними дітьми нехай сплять!

–        Наздоженемо сьогодні? – вскочивши в сідло запитав у Тимофія – як думаєш калліпіде?

–        Туман, трава мокра – відповів той, почавши здалеку – отже день буде сонячний, без дощу. Але жаркий. Треба якомога раніше рушати. За три стадії по праву руку брід. Там і зрозуміємо подальший наш напрямок.

–        Все-таки ти еллін – обізвався Гарпаг – все розповів, а на питання відповіді не дав

–        На все воля богів – розвів руки Тимофій.

В тому, що істина ховається в цих звичайних словах пошуковий загін переконався дуже скоро. Коні встигли зробити по кілька десятків кроків, як з–за обрію з’явилась якась постать. Коли по обрисах вже стало зрозуміло, що йде жінка, Зопір першим погнав коня на зустріч. За ним відстаючи на два кінські крупи їхали інші очільники безсмертних.

То була Парміс. Вона безсило впала б на землю, якби зіскочивши Зопір не підхопив її. Виглядала зовсім безсилою. Нижня й верхні сукні висіли лахміттям, з дірок шароварів стирчали коліна. Ноги босі, голова невкрита, волосся брудними пасмами прилипло до спітнілого обличчя.

–        Зопір, ти мене врятував – кволо посміхаючись мовила і втратила свідомість.

–        Гарпаг, Артабаз зі мною – наздоженемо цього сакського щура, прикінчу його нарешті – швидко прогундосив Мардоній – Тимофій, шукай сліди

–        Ні, не треба – мовила Парміс, до якої повернулась свідомість – я його отруїла.

Вона поволі підняла долоню показуючи на перстень. Іншою рукою здвинула вбік синій смарагд, посипавсь порошок.

–        Тоді хоч голову йому відріжу, щоб йому впокоєно не було  – азарт погоні не відпускав Мардонія, він змушував рухатись

–        Тіло річка понесла – тихо сказала Парміс і перед тим як знову втратити свідомість додала – коні втекли.