Розділ ІХ (ч.2)

З настанням сутінків, коли похід лаштувався табором на ночівлю, вдалині замерехтіли вогні. Спочатку маленькі, та з часом вони ставали дедалі більші.

Табором покотилась чутка, що скіфи нарешті припинили втікати, і скорившись долі чекають ранку, щоб признати Перську перемогу. Та Мардоній з товаришами не чекали легкої перемоги, тому веліли нести стражу пильно і тримати зброю напоготові.

Проте на який би розвиток подій не очікували персіяни, вони вважали, що все станеться ранком, а тому Мардоній наказав привести у свій шатер Твердяту. А коли йому повідомили, що скіфський землероб втік, він схопився за меч, аби прирізати слугу, що приніс таку звістку.

Не встиг.

Ззовні роздались крики, засурмили сигнал до бою. Коли вибігли з шатра, на ходу пристьобуючи мечі та вдягаючи шоломи воїни побачили що просто на них з усіх боків несуться багаття. Вогняні кулі, що летіли понад землею просто на табір.

Згодом стане зрозуміло, що воли запряжені в вози, на яких горіло багаття намагались втекти від вогню. Чим швидше бігли, тим яскравіше палав вогонь. Від жаху худоба нічого не помічаючи перед собою неслась просто вперед. Прямісінько на табір безсмертних. Воли з диким ревом врізались в людей, коней, зминали під собою намети, вози. Проти ошалілих тварин безсилі були списи, мечі та щити. Все що траплялось на їх шляху, було розкидано, розтоптано і спалено.

Мардоній тримаючи обома руками за меч лиш крутив головою, спостерігаючи як то там, то там спалахують намети, розбігаються коні геть. Від ґвалту, спричиненого кінським ржанням волячими криками та людським стогоном здавалось, що шолом враз став замалий. А воли з вогнем все бігли нескінченним потоком і здавалось, що все перське військо згине сьогодні по-дурному, з позором так і не схрестивши меча зі скіфами.

Ранком, коли залишки табору ще димились, а уціліли «безсмертні» намагались серед згарища знайти свою зброю та обладунки, до Мардонія підбіг гонець і повідомив що цар чекаю на нього у своєму шатру й наказує взяти з собою інших очільників.

Милостю Агура–Мазди шатер Мардонія, що стояв ледь збоку від основного табору, не постраждав від вогню. Всі четверо, що на момент атаки волів знаходились в шатрі були неушкоджені, і навіть коні не повтікали від вогню.

–        Заєць розсмакував лева. Йому вже не цікавий хвіст – похмуро пожартував Гарпаг – підсмажив гриву цієї ночі

–        Хитрість саків, переважає їх доблесть – чи то з повагою, чи з відразою сказав Мардоній – та з рештою важливий результат. А результат сумний.

Він обвів поглядом згарище. Залишки ще вчорашнього грізного війська «безсмертних» мали невтішний вигляд. Ще вчора добірні коні мали доглянутий і лискучий вид, сьогодні стояла перелякана, підгоріла і закопчена худоба. Та й тієї залишилась третина. Уцілілі воїни виглядали ще гірше. Якщо згорілий одяг та попечену шкіру ще можна було якось відновити, то як повернути в погляд впевненість, якою минулого вечора сяяли очі від скорої перемоги над ворогом?

Проте, що ближче до царського стану, тим менш помітними були наслідки нічної атаки. Перші воли прорізавши в частині безсмертних відстань на один політ стріли падали з ніг, загрузнувши в тілах і матерії, наступні не в силі подолати рубіж з палаючих тіл падали поруч таким чином створилась справжня валка з вогню що підживлювався тваринним смальцем. Проте ця ж валка і сталка рубежем, що відмежувала вогонь від іншої частини війська, тому царський стан не постраждав зовсім.

Мардоній з товаришами під’їхали до царської намету, коли сонце вже було високо в небі. Кожен не сумнівався, що розмова буде про скіфський напад. Можливо, цар навіть поцікавиться думкою своїх полководців про їх бачення подальшої долі походу.

Та вони помилялись.

–        Зникла Парміс – закричав Дарій, щойно воїни переступили поріг його намету.

Його голос пронизували істеричні нитки. Розкудлана борода, та збитий набік бронзовий шолом разом з виряченими очима надавали йому вигляду божевільного. Позаду стояла Атосса, марно намагаючись заспокоїти царя погладжуючи по плечах. Мардоній відмітив, що хоч у цариці й були траурно спущені донизу кутики губ, очі були сухі, а рухи спокійні.

–        Вкрали! – продовжував волати цар – Скіфи спеціально влаштували пожежу, і користуючись моментом викрали мою дівчинку!

Цар замовк переводячи подих. Відпив з золотого ритону вина, і продовжив, розмахуючи довгим жезлом:

–        Негайно, чуєте цієї ж миті, беріть своїх найкращих воїнів і рушайте. Врятуйте мені Парміс. Врятуйте мою дівчинку – з під сивих повік обвів чоловіків, що стояли перед ним. Зупинився на Зопірі – Зопір ти відповідаєш за її порятунок!

Зопір з готовністю вклонився цареві, і вже ладен був бігти з намету та пригадавши, що він тут не один затримався, чекаючи поки інші також вклоняться та вийдуть.

Біля царського намету на них вже чекав засмаглий чоловік з ледь розкосими очима та міцним кряжистим носом. З–під фрігійського ковпака закручувались чорно-сиві кучері. Одягнений був у синю куртку та червоні з білим візерунком штани. Загалом одягнутий був як скіф, проте на ногах красувались з–під бронзових ногавиць шкіряні грецькі сандалії – котурни.

–        Я, Тимофій – сказав чоловік – слідопит. Мені доручено віднайти сліди зниклої Парміс. А ви саме ті очільники «безсмертних», з якими я мушу відправлятись на пошуки?

–        Ти хто? – питанням на питання відповів Гарпаг

–        Я ж кажу…

–        Тимофію, я чув що ти сказав – закивав бородою Гарпаг – я хочу знати ти еллін чи сак? Бо вдягнутий наче степовик, а взуття еллінське. Та й обличчя…

Гарпаг невизначено помахав в повітрі рукою намагаючись описати, що зіщулені чорні очі скіфські, а от ніс, прямий із чітко виділеним крильцями, скоріше грецький.

–        Калліпід – гордовито випнув груди чоловік – з самої Ольвій. Ну майже з Ольвії.

–        Калліпіди – це ж елліни? – запитав Артобаз.