Розділ ІХ (ч.1)

Кілька днів минали в монотонному русі. Похід рухався повільно неспішно, бо коней ставало дедалі менше. Військо, ще до недавнього вважалося найзабезпеченішим походом, тепер змушене було пересуватись в більшості на своїх ногах, напівголодними, одягненими в лахміття, яке вже й одягом не назвеш.

Серед піших загонів, які вирушали без кінноти з’явились випадки самоїдства. Першими чутка про це пішла від ефіопів. В цих племенах канібалізм існував з давніх-давен, тож це не дивувало. Дивувало, як швидко інші загони запровадили в себе такий звичай. Кидали жереб й з’їдали кожного десятого.

Окрім конячих і людських кісток, похід залишав за собою і вервечку зброї, обладунків, інших речей, які тяжко нести без коней. Колись блискуче, підтягнуте і вишиковане військо тепер виглядало як зголодніла і налякана жебрацька зграя.

Щоправда, передова частина війська, яка була наближена до царя мала досить пристойний і ситий вигляд. Зрозуміло було, що це лиш питання часу, коли проблеми рядового війська докотяться, а то й поглинуть привілейовану частину.

Та цар царів, величний Дарій не помічав, або удавав, що не помічає бурю, яка ось-ось настигне, розірве в клоччя його та всіх наближених.

Напруга просто таки висіла в повітрі. Просуватись далі означало смерть від голоду, від раптових набігів, від знесилля. Врешті-решт, вже минула половина часу, через три декади греки вже почнуть розбирати міст, відрізавши персіян від цивілізовано світу, прирікаючи їх на жахливе блукання до скону.

Мардоній лиш одного разу наказав привести до себе в шатер Твердяту, та за дивним збігом обставин того ж таки вечора прийшла й Парміс зі своєю свитою. І знову присутнім було не до бранця. Хто згадає за дикого скіфа в клітці, коли поруч за столом сидить сама царівна?

–        Чули новину – запитав Гарпаг, і поглянув спочатку ліворуч на Мардонія і Зопіра, потім праворуч на Артабаза

–        Раніше за тебе, новини знає лиш той хто її розповідає – Мардоній відповів не повертаючи голови.

Вони їхали, як звично в голові війська, сонце вже почало свій рух донизу. Короткі тіні пливли по землі, попереду вершників.

–        Лев досяг свого – сказав Гарпаг, ховаючи задоволену від досягнутого ефекту, посмішку в густій сивій бороді – скіфи скорились. Прислали воду, землю. Кінець схоже нашому походу.

Та виявилось, що то було не зовсім так.

Ввечері Дарій запросив до себе в шатер на святкову вечерю, на честь перемоги всіх наближених та полководців.

Посеред червоного царського намету на атласній скатертині лежали стріли. Стріли були скіфські, про це зрозуміло по наконечниках з гарпунниками, що унеможливлюють витягти з тіла стрілу. Поруч зі стрілами в трьох золотих клітках були птиця, жаба та миша.

Дзвін металевого ножа по бронзовій чаші запросив уваги присутніх.

–        Цар царів – протяжно промовив стоячи біля скатертини зі скіфськими дарунками посол – величний і непереможний Дарій Перший, запросив вас, шановні, щоб повідомити, про чергову свою перемогу. Давній звичай підкорених народів приносити землю на золотій таці та воду в срібній арфі, схоже цим дикунам – зневажливий смішок – не зрозумілий, тож вони на свій чудернацький манер повідомили про своє підкорення. Прислали в золотих клітках мишу, яка живе в землі, жабу, що мешкає в воді, та птицю, яка літає в небі. Отже, це так вони повідомляють, що і земля і небо і води скіфські віднині належать Великій Персії.

–        А стріли нащо? – гукнув хтось з–за столу

–        Здається зрозуміло, що цим жестом – знову смішок – якщо саки розуміють, що таке жест, вони складають зброю перед ногами царя.

Піднявся такий гомін, що Мардоній ледь почув Артабаза, що сидів зовсім поруч.

–        Занадто складно, як на дикунів.

Артабаз помітив погляд Мардонія, поклав долоню йому на плече і додав:

–        Та добре, що сьогодні ми прибережемо, твоє незрівнянне вино, а будемо пити царське, яке хоч і віддає оцтом, але смакує краще, бо безкоштовне. І їсти сьогодні треба за трьох.

Наступного ранку, як завжди після царського вина в голові перекочувалось свинцеве яблуко, боляче б’ючись об скроні на кожному кроці коней.

–        Саки підуть в наступ – промовив Гарпаг зненацька

–        Куди? – не розчув Зопір

–        Треба бути насторожі. Будь-якої миті – Гарпаг проігнорував питання

–        Ну що ви за люди? – зі злістю промовив Артабаз – вам же сказали, саки склали зброю і лиш вичікують вдалого моменту, щоб впасти ниць до царських ногавиць. А ви справжні панікери. Як з такими воювати?

Ніхто не відреагував на кпини Артабаза. Всі уважно дивились на Гарпага. Якщо він щось, мовить, то щось знає. І це щось надважливе, і головне перевірене.

–        Дарунки сакські прибули разом з чоловіком, якого вони захопили в полон, коли напали на харчовий обоз. Хлопець виявився боягузом. Баранячий пастух, що дивився за худобою. Царю сказав, що не зрозумів, про що йому мовили, коли передали стріли, мишу, жабу, птицю. Пояснити, чому він так сказав?

Стало зрозуміло, що хлопець приніс погану новину. Настільки погану, що розлючений цар відтяв би хлопцю голову. В кращому разі відрізав би язика, та й вуха з носом також би не залишив. Тож переляканий пастух, не став переповідати слова скіфів, мовляв, я лиш приніс оце все, і більш ні до чого не причетний.

–        Так от. Завітав я вночі до нього …

–        Вирішив надати хлопцеві уроки сакської? – пожартував Артабаз – і в що хлопцеві обійшлось навчання?

–        Два пальці – не посміхнувшись відповів Гарпаг – є у саків толмачі. Боягуз мав би передати левові – Гарпаг скривився на останньому слові – що якщо той не зариється як миша в землю, не пірне в болото, як жаба, чи не розчиниться в небі, як пташка, то стріли скіфські настигнуть його незворотно.

Якийсь час панувала тиша. Безмежний степ раптом, змалів, став давити на груди, прозоре небо стемніло, поважчало, ласкаве весняне сонце пронизало холодом. Піднявсь вітер і затягнув тужливу пісню: