Розділ VIII (ч.2)

Ліг, та довго не міг заснути. Він не розумів нащо приходила Парміс. Про те, що вона хоче ближче зійтись з Зопіром не було й мови, бо вся її поведінка, вказувала, що Зопір якщо не огидний їй, то вже точно байдужий. Невже це якісь царські інтриги? Чи може інтриги цариці Атосси? Не дарма вона вже втретє одружена і в третє з царем.

Спочатку її чоловіком став брат Камбіз, для чого довелось навіть змінити закони. Після його гибелі вона одружилась зі Смердісом – самозванцем, який назвавшись Бардієм, братом Камбіза став царем. Наступний її чоловік – Дарій. Який сів на царський трон завдяки заколоту, якщо вірити чуткам. Як би не було, а цариця Атосса, зуби проїла на царських інтригах. Але навіщо їй Мардоній?

А може не Мардоній? Скоріш за все хтось інший, бо єдине, що могло б її зацікавити, його сатрапія, але це настільки неймовірно, що не варто й думати, в цьому напрямку.

Тоді хто?

Зопір, ще менше її міг зацікавити. Бо з нього можна вірьовки плести, він здатен з кручі сторчма кинутись донизу, аби лиш Парміс натякнула про те.

Гарпаг? Цей старий воїн брав участь чи не у всіх перських битвах. Але, що в них могло бути спільного з царицею? Єдине, що можна допустити, це що старий щось бовкнув, як за ним водилось, не думаючи. Але його балаканина, завжди компенсувалась його звитяжністю. Крім того, він завжди відчував межі доступного, хоч і не рідко балансував на краю у своїх жартах.

Артабаз. Так-так. Тут вже тепліше. Десять років тому, коли Камбіз йшов війною на Єгипет, Артабаз очолював лучників. Це вже яке не яке, а все ж щось спільне. Крім того, в цьому ж війську служив і Дарій. Ще одна спільність з царицею. Дарій на той час очолював списоносців, як зараз Мардоній. Крім того, Артабаз добре знайомий з Дарієм, ще з часів, коли той був звичайним воїном, хай навіть і з роду Ахеменідів. Отже, могло щось виникнути, скажімо інтрижка між Дарієм і Атоссою, про яку тепер цариця боїться розголосу. Можливо вона не впевнена, чи відомо це Артабазу, і тому прислала Парміс. Занадто складно, проте ходять чутки, що при царських покоях ще й не такі комбінації провертали.

А якщо…

Можливо це й не Атосса просила Парміс прийти погріти вуха біля очільників «безсмертних». Можливо сам Дарій, через того таки Артабаза. Хто їх знає, що було тоді в Єгипті. І що може тепер знати Артабаз, таке про що Дарій волів би забути?

Так і не зрозумівши справжню мету візиту Парміс, Мардоній поринув у сон, але вже наступної миті пролунав горн, сповіщаючи, що час збиратись в путь.

Вирушили, коли сонце вже наполовину викотило свій диск з–за обрію і гріло ліву скроню. Праву скроню охолоджувала річка, вздовж якої вели скіфські сліди. Їхали мовчки розганяючи ранішню млосність, коли пролунав гонг до зупинки.

Озирнувшись Мардоній побачив піднятий стяг, що сигналізував про ворожий напад. Сигнальники їхали вздовж всього походу, тримаючи в полі зору один одного. Мардоній бачив найближчого і не розумів де саме відбулась атака, бо навкруги все було спокійно і тихо. Роса виблискувала на сонці, повітря не ворухнеться. Тиша. Та на війні завжди треба бути на по готові, тож списоносці напівобернувшись наїжачились списами, вклавши їх в округлі виямки щитів. За ними стояли мечники на чолі з Зопіром, які дістали с піхов мечі та взяли до рук прямокутні легенькі очеретяні щити з нашитою шкірою волів. Метальники позаду мечоносців вклали свинцеві шари до пращ, розстібнули сумки із метальними снарядами. Артабазові лучники, ряд яких замикав шеренгу вставили стріли, натяли тятиву.

Можливість нападу була лиш з півночі, бо з півдня їх прикривала річка. Таким чином загін прикривали своїми металевими щитами списоносці, тоді як супротивнику на голову впаде хмара стріл, та свинцево-кам'яна злива. Якщо це не зупинить ворога, військо наштрикнеться на довгі списи списоносців, з–за спини яких виїдуть ратники з мечами, яким доведеться лиш добити ворожі залишки.

Такий у всякому випадку був план оборони, а про те що на війні не завжди виходить дотримуватись запланованого, ніхто намагався не думати. Втім, час йшов, а навкруги нічого не змінювалось. Хіба сонце викотило ще на палець. Тиша була всеосяжна. Навіть коні завмерли, не форкали, не пряли вухами. Лиш інколи з ген-ген далеку, звідкись, з самого хвоста довгого походу, легкий вітерець доносив ледь чутний крик чи стогін.

Сигнальники підняли прапорці відбою бойової готовності, і просигналили до продовження походу.

–        Що то було? – запитав Зопір встромляючи меч в піхви – хибна тривога?

–        Ні – відповів Артабаз, закрив сагайдак зі стрілами, й додав – Не хибна

–        Здається, заєць знову вкусив лева – промовив Мардоній і прикусив язика, бо спадало, на те що він кпинить з царя.

Звісно, він поруч з такими ж воїнами як і сам. І впевнений в кожному, жоден не зрадить в бою. Але то в бою. А як вони віднесуться до прояви, хай і такої в’ялого, невдоволення царськими діями.

–        Не просто вкусив – Гарпаг зрозумівши думку Мардонія, розвинув її далі – а здається мені, що лев залишився геть безхвостим. Якщо не безлапим.

Мардоній полегшено видихнув. Щонайменше ще один з їх четвірки прийняв його сторону. Глянув скоса на інших вершників з авангардної шеренги та заспокоївся. Схоже Зопір з Артабазом були теж були невдоволені таким станом речей.

Армія Дарія того ранку дійсно втратила свій хвіст. Скіфи вийшли на високий берег і розстріляли з луків загін єгиптян, що саме переправлявся через річку. Загін лідійців, який йшов слідом просто втік.

Сигнальними прапорцями всього не розповіси, а з вуст у вуста розповідь рухається поволі. Шеренга Мардонія, яка була найдальше від подій, дізналась про втрату двох загонів лиш коли тінь сховалась під вершниками.

Картина, що виплила у Мардонія перед очима йому не сподобалась.

Воїни бредуть через річку, перед ними прямовисна стіна із глини та глею, з якої шмигають туди-сюди ластівки. Над стіною яскраве, сліпуче сонце, на фоні якого нізвідки несеться блискавична смерть. Супротивника не видно, проте він тебе бачить і спокійно, розмірено знищує. Шле одну стрілу за іншою. Попереду, з боків падають пронизані товариші. Позаду лунають зойки та хрип. Навкруги безлад, бігти нікуди, бо все всіяно конвульсивними тілами. І в цій масі, що здригається і зіштовхується, кричить, хрипить і ірже, тобі залишається лиш чекати свою стрілу, просити Агура-Мазду, щоб гибель була миттєвою.