Розділ VІІ (ч.2)

Зранку Мардонія збудив посол, що днями розповідав про зустріч зі скіфами.

–        Цар царів Дарій, запрошує тебе, хазарпатіше, командувача списоносців, до себе – посол ледь схилив голову і продовжив кивнувши в куток шатру – і просить взяти з собою полоненого

В царському шатрі саме тривала ранішня трапеза. Дарій сидів на високому дерев’яному кріслі прикрашеному золотом, з одного боку на ослінчику Парміс – зведена царева дочка в пурпуровій злототканій сукні з легкою тіарою на голові, з іншого її мати – Атосса, яку Дарій взяв в жони після смерті її чоловіка – попереднього царя Персії – Камбіса. Атосса була в легкій рожевій сукні з жовтими візерунками та розрізом на високих грудях. Поверх плаття небесного кольору коротенька накидка. Дарій був в довгому халаті того ж червоного кольору що і шатер. Тіара з діадемою лежала на краю столу. Цар зняв її, щоб не заважала йому жувати виноград та цитрусові, якими його годували жінки.

Мардоній вклонився, та все ж встиг кинути погляд на Парміс. Власне він її бачив і раніше, та ніколи не дивився на неї, як чоловік. Дівчисько. Зараз же змусивши себе глянути на неї очима молодого хлопця, починав розуміти Зопіра.

–        Піднімись, хазарпатіше, Мардоній. Ти привів з собою полоненого? – запитав Дарій, виплюнувши виноградну кісточку

–        Так, він стоїть біля входу в шатер – Мардоній намагався вимовляти слова з повагою, та все ж буденно, наче він щодня приводить на оглядини царю полонених – але чи місто тому брудному сакському дикуну в цьому кришталевої чистоти шатрові?

–        Невже такий брудний? – посміхаючись запитала Парміс

–        Такий брудний, ясноока принцесо, наче щойно з болота.

Дарій зробив ледь помітний жест, і євнух, що прислужував за столом вийшов.

–        Зараз помиють, одягнуть і приведуть – Дарій ледь посміхнувся до Атосси, що саме піднесла йому до рота помаранчеву скибку – Приєднуйся до нашого столу, Мардоній.

Цар кивнув очільнику списоносців на стільчик навпроти себе.

–        Я залишусь, з твого дозволу цар царів, стояти – Мардоній відчув, що його слова пролунали дещо зухвало і поспішно додав – воїну краще на пустий шлунок провести день. Бо один тільки Агура-Мазда відає які пригоди попереду, а з повним шлунком людина воліє відпочивати. Проте й сили треба звідкись черпати. Я під час походу на масагетів, ще за часів Кіра великого, дізнався про один чудесний напій – кумис. Зранку випиваю малу амфору цього скислого кобилячого молока й до вечора не відчуваю голоду та повен сил.

Поки тривала неспішна бесіда, Твердяту помили, одягли в чистий одяг і привели в шатер. Мардоній попервах навіть не пізнав хлопця. Волосся виблискувало жовтизною, на світлошкірому обличчі синці та каптури під очима. Спина зігнута ліворуч, одна рука підтримує за лікоть іншу, з рукава якої сочиться сукровиця. Ноги тремтять від безсилля. Обруч, що за ніч вбрав в себе вологу здавлює голову так, що очі, здається вилазять з очниць. Проте в погляді немає страху, навіть страждань не видно. Лиш байдужість і приреченість.

–        Запитай його хто він – звернувся до посла Дарій, розгладжуючи свою бороду

Посол якийсь час про щось шепотівся з хлопцем.

–        Каже звуть його Теве… – видно було, що ім’я хлопця йому дається нелегко – Теверд’ята. Він з племені орачів, що звуть себе Йухновсі. Немає жодного відношення до військових саків, які вони називають царськими. Потрапив в полон, коли саме сіяв поле

–        Мирний, такий мирний, що пів пальця мені відгриз! Щуреня.

Мардоній розмахував куксою мізинця, цар Дарій зайшовся сміхом. До нього приєднались дружина і донька. А коли, навіть євнухи почали посміхатись, Мардоній зрозумів, як він виглядає зі сторони. Старий з густою сивиною в волоссі та бороді воїн жаліється, що його покусав якийсь хлопчина, який крім як за волами ходити більш нічого й не вміє.

–        Скільки років йому? – запитав цар відсміявшись

–        Шістнадцяте літо пішло

Мардоній ще раз роздивився хлопця. Як можна в шістнадцять років не вміти користуватись зброєю? Або малий бреше і хитрить, або в цих землях не вміють цінувати такий подарунок Агура-Мазди як народження хлопця. В Персії всі хлопчики живуть з матір’ю лиш перші п’ять років, потім до двадцяти літ вчаться військовій справі у навчальних таборах.

–        Шістнадцять років, а він зовсім не вміє користуватись зброєю? – схоже у царя промайнула така ж думка.

–        Річ у тім, повелителю, що саки поділяються на осілих, або землеробів та кочівників. Землероби працюють на землі, а кочівники ті з малечку вчаться ратитись.

–        Чому ж він не втік, коли була змога? – допитувався цар далі.

І поки посол розмовляв з Твердятою, Мардоній почав обережно промовляти, бо його не запитували, а говорити без дозволу царя, було досить ризиковано:

–        Гадаю, повелителю – Дарій перевів зацікавлений погляд на Мардонія і той продовжив сміливіше – він не вельми розумний. Я б сказав навіть дурний. Схоже він просто не зрозумів, що його звільнено. Саме аби його голова почала працювати краще я й натяг йому на лоба той обруч.

Мардоній все ще не міг зрозуміти звідки в царя зацікавленість тим хлопцем, тому намагався висвітлити ситуацію, як незначну і навіть веселу пригоду зовсім не варту царської уваги.

–        Щось розповідає про свого брата, якого вбито і що йому тепер теж немає сенсу жити – посол розвів руки – вибач, повелителю та він спілкується жахливою говіркою, тож ми один одного не дуже розуміємо.

–        Можливо в нього виникло бажання приєднатись до мого війська, хоче побрататись з нами? – промовив Дарій свою догадку

Хлопець заперечливо замотав головою.

–        Схоже він і справді не великого розуму – цар втратив інтерес – заберіть його звідси.

Та перш ніж слуги увели хлопця з царського намету, Твердята перехопивши погляд Мардонія зробив жест, який не потребує жодних перекладачів, зрозумілий кожному. Хлопець провів великим пальцем собі по шиї. Повільно, дивлячись в очі бородатого воїна зі скривленим носом, показав що він не тільки не боїться його, а й при першій нагоді переріже горлянку кривднику.