Розділ V

Господарем лісу був Буревій – старий та сильний ведмідь. Він дозволяв людям жити на своїй території, не давав вовкам вдиратись до людських хиж, сараїв. Люди щовесни, прив’язували до жертовного дуба десять ягнят, аби Буревій міг відновити сили після зимової сплячки. Восени з–під дуба, у свій барліг господар лісу забирав діжку з медом, що підсолоджував йому довгі зимові місяці.

Але Буревій постарів, а в ліс прийшов інший, молодий та здоровий як скеля чорно-бурий ведмідь Лютогост. І хоч який дужий був Буревій, та Лютогост виявився дужчим та задрав старого господаря в бійці. Поки новий господар лісу зализував рани у відібраному барлогу, люди сподіваючись на подальші добрі стосунки, прив’язали до жертовного дуба два десятки ягнят, прикотили кілька діжок меду.

Та щедрі дарунки не задобрили нового володаря лісу. На ранок люди побачили жертовний дуб зламаний. Страшно стало жити в такому лісі, де господар ламає дуби як тріску, та не бажає приймати пожертви. Останні крихти сподівання, що все обійдеться, і життя поруч з молодим ведмедем якось налагодиться зникли, коли Лютогост розбивши вщент огорожу проліз в поселення, вдерся в одну із хижчин задер батька, матір і вже добирався до дитини, що з переляку забилась в куток. Всі чоловіки з факелами та палями накинулись на хутряного велетня, змусивши його відійти в ліс.

–        Залишилось, ось – Голуб показав собі на шрам над правим оком – Вб’ю його.

Останні слова пролунали якось аж занадто спокійно, як для дитини, яка їх промовляла. Велимир не почув ні загрози, ні зухвальства. Це був звичайний висновок людини, яка довго про щось думала, і дійшла єдино прийнятної для себе відповіді.

–        То ти залишився сам один? – запитав Велимир, споряджуючи Зену в дорогу.

Вони доїли залишки м’яса і треба було рухатись далі кожному своїм шляхом.

–        Чому один? Плем’я у мене – відповів Голуб і відвів погляд

–        Блукаєш наодинці, малий ще. Чому не зі своїм плем’ям?

Велимир відчував, що йому шкода розлучатись з хлопцем. За вечір і ранок він звик до дивного і навіть дикого хлопця. Та все ж треба рушати далі.

–        Боягузи там – він махнув рукою кудись в ліс – Лютогоста вбивати не допоможуть. Я з тобою.

–        Куди? Ти хоч уявляєш куди я йду? Та й не до Лютогоста мені – Велимир махнув рукою в тому ж напрямку, що й хлопець махав – йди до свого племені. Я не буду з тобою панькатись.

Голуб дивився на Велимира спокійно, як дорослий дивиться на дитину, що починає вередувати. Тільки шрам ледь почервонів.

–        Найближчі – він показав три пальці – дні ти йтимеш цим лісом. Лютогост прийде тобою за. І її – кивнув на Зену – тре йому. Він мисливець вмілий. Ходить ні тріска не хрусне, не побачиш поки пізно буде. А пазурі вп’ються в груди коли, роздивляйсь до схочу. 

–        Я з народження полюю – Велимир помітив як на цих словах кутики вуст Голуба презирливо поповзли догори, додав – а з тебе яка користь? Ведмідь тебе єдиною лапою розчавить. Йди звідси!

Велимир навіть ногою притупнув, та Голуб не ворухнувся. Тоді вскочивши на коня, поскакав вузькою смугою прибережжя між лісом і річкою. Куди пішому зрівнятись з кінним? Так думав Велимир обертаючись і не помічаючи за собою нікого.

Ближче до полудня Велимир зіскочив з коня, поповнив бурдюки водою, почекав поки Зена втамує спрагу. Праворуч, на півдні з іншого берега тягнуло гаром, попереду на сході річка спадала за обрій, на півночі буяв зеленню ліс і … Велимир не повірив очам своїм… привітно махав рукою Голуб.

Велимир махнув хлопцеві у відповідь «Йди-но сюди», після того, як протер очі та переконався, що той не є марою, насланою спекотним сонцем.

–        Як ти наздогнав нас? – запитав Велимир роздивляючись малого, що навіть з подиху не збився – я озирався, ти не біг за нами.

–        Лісом біг. Прохолода там. Тут – він подивився в небо, на сонце – спека. Степ – ноги, ліс – руки.

Велимир пильніше поглянув на руки хлоп’я які звисали мало не до колін і зауважив під шкірою округлі та пружні м’язи, пальці напівзігнуті немов в постійному пошуку додаткового опору.

–        Який тотем у вашого плем’я?

–        Мавпа – відповів Голуб так, наче почув найдурніше у світі запитання

Батько розповідав Велимиру, що лісні племені шанують духів тваринного світу, і крім поклоніння ідолам намагаються перейняти загальні характеристики тотемної тварини. Тож постоли зберегли майже вчорашній вид, і не розлізлися тільки через те, що Голуб частину шляху перетнув перестрибуючи з дерева на дерево на самих руках.

Тим часом Зена напившись води та насмикавши вдоволю трави, підійшла до Голуба ззаду і схилившись біля його вуха тихесенько зафоркала, від чого той по-дитячому безтурботно засміявся й обійняв кобилу за ніс, та ж у відповідь легесенько заіржала, але вивільнятись не поспішала. Велимир спостерігаючи такі веселощі й собі посміхнувся.

–        Маєш коня – відсміявшись сказав Голуб і додав – доброго.

Хотів був ще щось сказати та раптом змовк і лиш блискав на Велимира своїми чорними вуглинками.

–        Хочеш навчу їздити? – здогадався Велимир, про що хотів його просити малюк та не наважувався.

–        Можна, хіба?

Вже наступної миті Голуб сидів в сідлі, невпевнено балансуючи. Та з кожним кроком відчував себе все впевненіше. Велимир підбадьорював словами, Зена відчуваючи необізнаність вершника йшла повільно, майже не виляючи боками та постійно поглядаючи назад. Настороженість маленького вершника спочатку змінилась на обережність, а потім і на вдоволення. Через якийсь час і відстань він вже не міг стримувати емоцій тож дзвінко щось кричав в небо та безпечно розмахував руками. Зена різко зупинилась, хлопець полетів вперед через нахилену голову кобили, і шльопнувся в мілководдя.

Коли Голуб протерши очі стояв по коліна в воді намагаючись усвідомити, що трапилось, Велимир катався по траві, а Зена тихесенько бриніла широкими губами, наче щось пережовуючи.