Розділ ІV

Велимир їхав по тому полю, що вони з Твердятою, не встигли зорати, шукав сліди. Зена поведінкою виказувала юнакові покірність. Коли він одягав збрую, сідав верхи вона наче з готовністю підставляла бік, і пряла вухами. Хоч хлопець вперше одягав на коня сідло, вузду, прикріплював ношу і зброю у нього все виходило до ладу. Руки самі знали, що робити.

Для хлопця, який чи не з пелюшок відстежував та полював дичину, глибокі сліди від завантаженого воза, були путівником, наче він саме зараз бачить, як котиться купина зерна слідом за волом. І хоч уже минуло кілька днів, ритвини в ґрунті від коліс виднілись добре. За іншими признаками, як от зламана гілочка, вивернута земля з–під копита, він чітко розумів, всі чотири вершники рушили разом з возом.

Слідів Твердяти віднайти не вдалось. Це, звісно, нічого не означало, бо з того дня минуло вже чотири доби, трава розпрямилась, роса змила кров. Отже, залишалось слідувати за двома борознами, що їх залишили колеса возу.

Хоч Велимир і вперто вірив, що Твердята живий, та все ж роздивляючись навкруги хвилювавсь чи не натрапить на докази тортур, чи знущання з побратима. Зена, здається, зрозуміла куди вони прямують і легким підтюпцем бігла між борознами.

Що далі від домівки, то рідше зустрічались дерева. Аж ось, оминувши пагорбок з соснами Велимир побачив голий степ, аж до обрію. Він відпустив повіддя даючи волю кобилі. Зена побігла поволі набираючи темп. Та невдовзі немолода вже кобила зморилась, повільнішала, зупинилась.

Велимир ліг на землю, поки кобила смикала соковиту траву. Зірвав травинку, встромив між зубів. Ні про що не думав. Про минуле згадувати – душу тривожити, адже нікого в ньому не залишилось. Хіба побратим, та й з тим невідомо що і як. Про майбутнє загадувати ще гірше, бо самотужки звільняти з перського полону то марна справа.

Згадалась батькова розповідь про побратимів. Один потрапив до полону, а інший прийшов у ворожий стан:

–        Віддайте мені побратима, бо ми з ним клялись, не жити один без одного - сказав ватажкові.

–        А що даси взамін? – запитав той замість відповіді. 

–        Немає в мене нічого, хіба життя.

–        Нащо ж мені твоє життя? Але й задарма не віддам!

Відпустили в’язня, а тому, що прийшов просити, викололи очі. Коли повернулись в рідну землю, то колишній в’язень проштрикнув собі вуха. І жили два побратими разом до останніх своїх днів, наче одне ціле. Один сліпий, інший глухий, а разом наче й один чоловік і бачить і чує.

Після відпочинку Зена йшла тихою ходою, Велимир поруч. Коли підійшли до невідомої річечки потягло згарищем. Річка була не глибокою, ледь досягали грудей, протилежний берег високий, хоч і пологий. Коли вибрались на вершину побачили попелище. Степ був спалений вщент. Десь за обрієм виднівся, а радше вгадувався дим. Де-не-де виблискували на поривах вітру червоні язики полум’я, втім швидко стихали, бо не було чим вогню підживитись. Суцільна чорнота навкруги.

Скоро й слід загубився. Він розчинився серед безлічі інших слідів. Напрямок руху був зрозумілий – на схід сонця. Велимир навіть уявити не міг тієї кількості люду й скоту, що пройшла тут. Настільки щільно втрамбованої землі йому ще бачити не доводилось. І нащо випалювати степ?

Весь шлях, до вечора хлопець намагався зрозуміти, що відбувається. Та жодного пояснення не зміг вигадати. Дістав з суми бурдюк попив води сам, з долоні напоїв Зену. Собі відрізав шмат в’яленого м’яса, кобилі овес. Розстелив гуну, підмостив під голову бурдюк і миттєво заснув.

Щойно почало благословлятись на світ, рушили. Зена слухняно бігла втрамбованим шляхом, та нервування хлопці передалось і кобилі. Вона постійно форкала намагаючись звільнити ніздрі від всюдисущого попелу. Опівдні сонце стало припікати, а легкий зустрічний вітерець гнав шмаття згорілого попелу в обличчя мандрівникам. Велимир відрізав з полотняного пітника дві смужки, з яких зладнав собі та кобилі маски. Дихати стало легше, та очі все одно пекло від згорілого пилу. Зена йшла тихою ходою, з закритими ніздрями бігти було б тяжко.

Допили останню воду. Навкруги згарище, безжальне сонце та степовий вітер. Ні річки, ні лісу, ні затишку. Велимир як частіше давав коневі відпочинок і йшов пішки. Під вечір впали просто в попіл і поснули.

Ніч принесла прохолоду, а ранок заяскрів інеєм. Зена злизувала вологу з обгорілої трави. Рушили, аби зігрітись. Кобила спотикалась і на рівному місці. Від вівса відвернулась.

–        Що ти? Скоро, вже скоро буде трава – заспокоював Велимир чи то коня, чи себе.

Голос схрип, обвітрені губи лущились, репались, із запалених очей спливала сукровиця. Кожен крок давався через боротьбу з бажанням зупинитись, впасти, завмерти. Опівдні знову піднявся вітер. Попіл кружляв, збивався в хмари, стьобав і проникав в найменші шпарини одягу.

Спотикаючись через крок хлопець опирався на кобилячу холку. Зена ж закривши очі та опустивши голову ледь не до самої землі брела згорілою землею.

Коли вже під вечір вони натрапили на обвуглені залишки огорожі, які ще де-не-де димилась, Велимир навіть протер запалені очі. Ще нещодавно це було поселення, щонайменше на два десятки дворів. Зараз це був шмат вигорілої землі з димними ямами на місці колишніх будинків-землянок, та пагорбами засушеної, порепаної глини – залишки сараїв.

Наштовхнувшись на закіптюжений кам’яний колодязь Велимир не стримався, захрипів:

–        Врятовані! Зараз Зена, поп’ємо. Зараз мила.

Підняв глиняний кухоль, що валявсь неподалік, приладнав вірьовку – дістав води.

–        Пий, мила, пий – простяг кухоль кобилі – а потім я

Зена зашаруділа ніздрями й вдарила щокою по руках, вибила кухоль. Вода вилилась.

–        Обережніше. Ну нащо ти? Зараз дістану ще.

Зена копитом розчавила кухоль, Велимир схопив її за вузду:

–        Що робиш, дурна худоба? – закричав прямо в коняче обличчя.

Зазирнув в глибокі темні очі, замовк на півслові.