Розділ ІІІ (Ч.2)

Сонце встигло двічі зайти за обрій, аж поки він прокинувся та попрямував до свого поселення, де на нього вже не чекали. Тож поява на своїх двох, нещодавнього майже мерця, зчинила переполох серед мешканців. Біля біговища, де Велимир стояв обіпершись на дубові колоди зібрались мало не всі мешканці.

–        Ми вже й сподівались побачити тебе – сказав коваль Борис – а що з Гостомислом?

–        Батько й матір залишись в тій печері. Навіки.

–        Нехай Мара їх прийме лагідно – промовив Добронега – та що ж нам тепер робити, як будемо жити в городищі без вождя?

–        Перше, що треба це засипати печеру. Не годиться, щоб тіла залишались непохованими – сказав Велимир

–        Але ж як це зробити? Хто відкриє вхід в печеру, той мусить залишитись там – заперечив Борис – тільки жерці можуть безкарно виходити з жертовні

–        Зверху є димохід – сказав Велимир і додав – який до того ж давно не чищений. Тож тре через нього закидати землю, аж поки вона зі входу не посиплеться.

Люди навкруги схвально загомоніли, закивали головами.

–        Це ти добре придумав – сказав Добронега – Люди кажуть, що було б добре якби ти прийняв пернач вождя. Хоч ти ще й замолодий, проте бачимо що гострий розум у тебе від батька.

–        А де Твердята? – Велимир наче й не почув, що йому пропонують.

Всі змовкли, стало так тихо, що було чути як плескоче вода в річці

–        Нема в мене більше сина – Добронега стиснув кулаки так, що побіліли кісточки – згинув.

Кожум'яка притис до себе Оленку, єдину дитину, що лишилась у них з дружиною, Жданою.

–        Який з мене вождь? – Велимир запитав ні до кого не звертаючись та не підіймаючи голови – Я не зумів врятувати товариша, прирік люд на голод, через мене віддали життя батько й мати. Не достойний я бути вождем вашим, мешканці Юхнівки

–        Твердята загинув через перських зайд – розсудливо сказав Добронега, а юрба стихла прислухаючись до цього сивочолого кожум'яки – За батька й матір ти не мусиш себе корити. Бо так у світі заведено, що діти мають ховати батьків. Коли стається навпаки – світ здригається.

–        Але ж зерно вкрали – дорікнув хтось з юрби – будемо голодувати? Так і до самоїдства не далеко.

Добронега підняв руку вимагаючи уваги. Сказав:

–        Гостомисл не був би мудрим вождем, якби не подбав про таку небезпеку. За стінами Юхнівки, там де випасаємо скот, зарито п’ять по десять афінських амфор зі збіжжям. Амфори запаяні смолою, аби миші не з’їли зерно. Голоду не буде. Засіємо нове поле.

Юрба знову загоготіла. Відчувалось загальне полегшення. Почувсь дзвінкий дівочий голос.

–        То як, Велимире, згоден бути нашим вождем? – Оленка, донька Бориса, запитала відбиваючи сонячні промені чорними очима

–        Мушу подумати. Не те питання, щоб з наскоку дати відповідь. А де похований Твердята?

–        Нема могили. Не знайшли ми брата – Оленка опустила очі долу

–        Казали ж згинув! – хрипким голосом дорікнув Велимир

–        Полон у персів, вважай погибель – махнув рукою Борис і побрів геть.

Люди теж стали розходитись. День розпочинався, а навесні роботи по господарству у кожного стільки, що аби встигнути до вечора. Тільки Оленка залишилась біля Велимира, який занурився у свої думки та нічого не помічав навкруги. Стрепенувся, пішов до свого дому.

В домі, що як і в інших Юхнівців, був виритий в землі, і вкритий солом’яною стріхою Велимир сидів посеред єдиної кімнати та мілко дріботів. В домі було волого і бридко, бо вже кілька днів нікому було запалити багаття. В кутку, де лежала ведмежа шкіра, що була за батьківську постіль, з сучка соснової колоди, якими оздоблені стіни, поплила велика смоляна крапля. Велимир витер рукавом очі, схлипнув.

Інший куток був завішений полотняним рядном. Там були особисті речі матері. Туди заборонялось навіть заглядати не те що сину, а й чоловікові. Мати ніколи не згадувала своє минуле, та коли вона щось забороняла, то ніхто не сперечався.

Велимир підвівся, здвинув ряднину. Звісно він, не дивлячись на заборону інколи заглядав в заборонений куток. Та то були обережні та поспішні погляди. Зараз же він роздивлявсь не поспішаючи, уважно.

Військовий обладунок яскрів звитягами та подвигами. Горита, що складалась з двох відділень, в одній лук, в іншій стріли, дерев’яні піхви з мечем, та піхви оздоблені золотом з коротким мечем-акінаком, чекан, грецький шолом, бойова туніка. Кожна річ на свій лад шепотіла, манила, кликала  хлопця.

З дому Велимир вийшов воїном. Надів на себе все що підійшло за розміром. В шістнадцять літ Велимир був значно вище матері, тому не весь обладунок підійшов за розміром. Шолом довелось залишити – замалий, зате розтягнута повстяна бармиця згодилась. Поножі муляли в ступні, обмежився шкіряними постолами в які заправив строкаті штани. Довгу, до колін полотняну, сорочку переперезав ременем, що знайшов серед материних обладунків. Ремінь був виготовлений з трьох широких червоних смуг шкіри, із застібками у вигляді грифонів, які застібаючись вгризались один одному в спини. За ремінь встромив малий акінак – знадобиться в дорозі, великий же меч прилаштував на металеве кільце. За спину гориту.

Підійшов до сараю, з якого чутно було невдоволене форкання Зени. Обережно відчинив двері. Крутий норов бойової материної подруги – кобилиці Зени знали всі Юхнівці. Якщо кобилиця була не в гуморі, могла й покусати, штовхнути, вдарити хвостом. Але ніколи не била копитом, схоже розуміла, що такий удар стане смертельним. Про те, щоб проїхатись верхи годі було й мріяти будь-кому, крім Аміри. Велимир повільно підійшов до загородки, через яку виглядала голова Зени. Кобилиця повела вухами, щось відчула потягла носом до ременя на поясі хлопця. Наступної миті, коли відчула руку в себе на холці навіть не стрепенулась.

–        Гарна, розумна Зена – Велимир до останньої миті сумнівався, чи піддасться йому кобила, та в її здорових темних очах побачив, що вона знає і що Аміри більше нема, і що Велимир її не скривдить – відпочивай, завтра щойно благословиться на світ, поїдемо.