Глава 15

Сьогодні було 24 травня.

Завтра у день народження.

У домі стояла тиха передсвяткова метушня.

Час від часу уточнював дрібниці — не нав’язливо, майже непомітно, ніби просто намагався, щоб усе було “як треба”.

Яна ловила себе на думці, що це дивне відчуття.

Ніби завтра має статися щось важливе, але не небезпечне.

Просто… особисте.

— Ти щось плануєш? — запитала вона нарешті.

— Ні, — спокійно відповів Марк. — Нічого, що ти не захочеш.

Вона подивилася на нього довше, ніж планувала.

— Це й лякає, — тихо сказала Яна.

Він не уточнював.

І це було правильніше за будь-яку відповідь.

25 травня в домі було тихіше, ніж зазвичай.

Вона не одразу зрозуміла, що Марк зранку поводиться інакше, ніж зазвичай — трохи обережніше, ніби щось приховує не від неї, а для неї.

Коли він нарешті покликав її, на столі лежала невелика папка.

— Це тобі, — сказав .

Яна повільно підійшла, взяла її й відкрила.

Всередині був переплетений перший розділ її роману.

Акуратно оформлений, з м’якою обкладинкою, ніби це вже не чернетка, а щось завершене.

Вона завмерла.

Пальці повільно провели по сторінках.

— Ти… це зберіг?

Марк кивнув.

— Ти писала його тут. Він теж частина цього дому.

Яна опустила погляд.

Це не був подарунок, який можна було просто покласти на полицю.

Це було щось інше.

— З днем народження, — тихо додав він.

Вона не одразу відповіла.

— Дякую, Марку, — нарешті сказала .

І вперше за довгий час їй не потрібно було пояснювати, чому це важливо.

Марк запросив за стіл, який сам накрив.

У кімнаті було просто, без зайвих прикрас, але все виглядало продумано.

Вона на мить зупинилася у дверях.

— Ти сам це все… зробив? — тихо запитала Яна.

Марк кивнув.

— Нічого складного.

Він відсунув для неї стілець.

Яна сіла повільно, ніби ще не до кінця вірила, що це звичайна вечеря, а не якась формальність чи прийом.

— Це теж частина подарунка? — спитала вона, ледь помітно усміхнувшись.

— Ні, — відповів він. — Це просто вечеря.

Пауза.

— І твій день.

Вона опустила погляд на стіл.

— Тоді це… незвично.

Марк сів навпроти.

— Можеш звикати.

Він поставив пляшку на стіл і трохи нахилився вперед.

— Слухай, ти не проти трохи вина?

на мить задумалася.

— Якщо чесно… я ще ніколи не пробувала.

Марк ледь помітно усміхнувся.

— Думаю, сьогодні можна трохи.

Вона кивнула, ніби приймаючи не стільки напій, скільки саму ідею.

— Добре. Давай спробую.

Він налив спочатку їй, потім собі.

Яна обережно взяла келих, ніби перевіряючи, як це — тримати щось настільки звичайне і водночас нове.

Після того як вони поїли й трохи випили, у кімнаті стало ще тихіше.

Марк увімкнув повільну музику.

— Ти хотіла б потанцювати? — запитав він.

Яна на мить подивилася на нього, ніби перевіряючи себе.

— Так.

Він підійшов і обережно запросив її.

Вони рухалися повільно, трохи незграбно на початку.

— Яно… ти танцюєш краще за мене, — сказав Марк із легкою усмішкою.

— Бо я раніше займалася танцями, — відповіла вона. І додала вже тихіше: — Ой, ти наступив мені на ногу.

— Вибач, — одразу сказав він.

Яна ледь усміхнулася.

— Нічого. Я тебе навчу танцювати.

— Дякую тобі за цей вечір, мені було дуже приємно, — тихо сказала .

— Я й хотів, щоб тобі було добре, — відповів .

Вона ледь усміхнулася, не знаходячи одразу слів.

— Яно… ти дуже красива, — сказав він після короткої паузи.

Вона на мить відвела погляд.

— Дякую… ти теж.

Між ними повисла тиша, але вже інша — не напружена, а крихка.

— Якщо чесно… ти мені подобаєшся, — тихо додав Марк.

Яна завмерла.

Кілька секунд вона ніби слухала власні думки, а не його слова.

— Ти мені теж, — нарешті сказала вона.

Він не зробив різкого руху — лише трохи наблизився, ніби даючи їй можливість зупинити його в будь-який момент.

І вона не зупинила.

Їхній поцілунок був обережним і невпевненим, ніби вони обоє тільки вчилися цьому кроку.