Глава 14

Марк і Яна сиділи за столом.

Вона писала свій роман, час від часу зупиняючись, щоб перечитати фразу.

Він мовчки читав книгу поруч.

Раптом Марк підвівся, підійшов до неї й простягнув конверт.

— Це тобі.

Яна здивовано взяла його, відкрила — і завмерла.

Очі швидко пробігли по рядках.

— Я… тепер вільна?

Марк кивнув.

— Так. Ти вже три місяці працюєш у мене, і строк завершився.

Він дістав другий конверт.

— Тут документи на дім. І ключі.

Яна обережно взяла його, ніби боялася, що це може зникнути.

— Є дім, куди ти зможеш переїхати.

Вона підняла погляд.

— А можна поки що не зараз? Мені тут зручніше. Я хочу обговорювати з тобою всі законопроєкти.

Марк ледь помітно усміхнувся.

— Ти можеш залишатися скільки захочеш.

Пауза.

— Але пам’ятай: у тебе є свій дім.

Яна повільно кивнула.

— Дякую, Марку.

Наступного дня Яна прийшла, щоб оглянути свій дім.

Вулиця була тихіша, ніж біля будинку Марка. Тут не було постійного руху людей і голосів.

Ключ у руці здавався важчим, ніж мав би бути.

Вона зупинилася перед дверима, на мить вагаючись, а потім відчинила.

Всередині було чисто й просто: кілька меблів, базові речі, світло з вікон.

Нічого зайвого.

І водночас — нічого чужого.

Яна повільно пройшла кімнатами.

Кожен крок лунав інакше, ніж у будинку, де вона жила раніше.

Тут не було відчуття, що вона “залишається”.

Тут було відчуття, що вона може вирішити, чи залишатися.

Вона підійшла до вікна й подивилася назовні.

Дім був її.

І водночас — її перший справжній вибір.

Вона вирішила облаштувати дім, але поки не переїжджати.

Занадто багато речей у Ліхенеї змінювалися швидко.

І занадто багато людей були незадоволені цими змінами.

Яна провела рукою по підвіконню, ніби перевіряючи, чи цей простір справжній.

Свій дім.

Але залишатися тут наодинці поки що здавалося ризикованим.

Політичні опоненти партії Марка ставали дедалі агресивнішими.

Після останніх законів про рабство в Раді почалися відкриті конфлікти.

І Яна чудово розуміла: ті, хто втрачає владу, іноді стають небезпечними.

Вона видихнула й обернулася до порожніх кімнат.

— Поки що я просто підготую все, — тихо сказала вона сама собі.

Розкладе речі.

Привчить цей простір до життя.

А переїзд… буде потім.

Коли стане трохи безпечніше.

За кілька днів Яна поступово облаштувала дім.

Вона розставила речі, принесла кілька своїх книжок і трохи дрібниць, які робили простір більш “її”.

Дім повільно переставав бути порожнім.

Марк кілька разів приходив допомогти.

Він мовчки переносив меблі, підправляв те, що стояло криво, і іноді просто мовчки питав:

— Так нормально?

Яна кивала.

— Тут можна трохи інакше.

— Як скажеш.

Без зайвих пояснень він переставляв.

У якийсь момент вона помітила, що вже не думає про це як про “його допомогу”.

Це було просто… спільне облаштування простору.

— Дивно, — сказала Яна, озираючись.

— Що саме?

— Те, що дім стає моїм не одразу.

Марк на мить зупинився.

— Так зазвичай і буває.

Вона кивнула, ніби погоджуючись не тільки з ним, а й із чимось усередині себе.

Засідання Ради вже добігало кінця, коли один із депутатів нахилився вперед.

— Пане Дрейвен, дозвольте питання, яке хвилює багатьох.

У залі стало тихіше.

підвів погляд.

— Слухаю.

Чоловік усміхнувся куточком губ.

— Пані Яна… вона зараз живе у вас?

Кілька людей одразу переглянулися.

Марк не поспішав відповідати.

— Так.

— З політичних причин? — уточнив той самий голос. — Чи все ж… з особистих?

У залі пройшов легкий шум.

Яна, яка сиділа трохи позаду, напружилася.

Марк повільно поклав папери на стіл.

— Вона живе там, де їй безпечніше.

— Це не відповідь, — не відступав депутат.

Марк подивився прямо на нього.

— Це єдина відповідь, яку ви отримаєте.

Пауза затягнулася.

Хтось у залі тихо кашлянув.

— Ви розумієте, як це виглядає? — не вгавав той самий чоловік.

— Я розумію лише одне, — спокійно відповів Марк. — Яна бере участь у роботі над законопроєктами, які ви ж тут обговорюєте. І поки на неї сиплються натяки та погрози, вона залишатиметься там, де їй безпечніше.

Він злегка нахилив голову.

— Якщо у вас із цим проблема — обговорюйте безпеку, а не місце її проживання.

У залі знову стало тихо.

Яна повільно видихнула.

Не сказала нічого, але вперше чітко відчула, що це питання давно перестало бути просто “про житло”.

Одного разу до Яни підійшла одна з депутаток з іншої партії.

— Скажіть, а як це — жити з дитиною смерті?

Яна навіть не одразу підняла погляд.

— Чудово, — спокійно відповіла вона. — Особливо коли й сама така.

Посмішка на обличчі Еліс повільно зникла.

Вона на мить завмерла, ніби не знайшла, що сказати.

А потім мовчки відійшла.

До Яни підійшла Марія з «Вільного Орвіса».

— Що хотіла Еліс?

Яна злегка знизала плечима.

— Запитала, як це — жити з дитиною смерті. Я сказала, що чудово. Особливо коли й сама така.

Марія хмикнула.

— І?

— Вона просто пішла.

Коротка пауза.

— А де Марк?

Яна підняла погляд.

— Його викликав Ігрувейт.

Марія одразу змінилася в обличчі.

— Глава держави просто так не викликає.

Яна повільно кивнула.

— Саме тому я й не думаю, що це “просто розмова”.

Марк повернувся за кілька хвилин.

одразу підійшла до нього.

— Що тобі сказав Ігрувейт?

Він зупинився на мить, ніби зважуючи слова.

— Він хоче, щоб наша партія або змінила курс, або припинила діяльність.

Яна напружилася.

Марк продовжив спокійніше:

— Але я виборов наше право діяти далі так, як і діяли.

Кілька секунд вони мовчали.