Глава 13

Після того, як Марк звільнив сім’ю, він повернувся додому.

Яна підвелася, щойно він увійшов.

— А де вони?

— Я купив кілька будинків для таких випадків, — спокійно відповів Марк. — Поселив їх в одному з них. Потрібно трохи часу, щоб переоформити дім на них.

Яна на мить замовкла.

Потім тихо сказала:

— Марку… я пишаюся тобою.

— Я роблю так, як правильно, — тихо відповів Марк.

Яна хотіла щось сказати, але не знайшла слів.

Він же ніби не вважав свій вчинок чимось особливим.

Марк зняв піджак і попрямував на кухню.

— До речі, через цю історію я зовсім забув про вечерю.

— То це був той самий сюрприз?

— Так. І якщо він згорів, я звинувачуватиму виключно батька.

Яна тихо засміялася і пішла за ним.

На кухні пахло спеціями та тушкованими овочами.

Марк швидко перевірив каструлю і полегшено видихнув.

— Живе.

— Хто?

— Сюрприз.

— Ти говориш про вечерю так, ніби це окрема людина.

— Після сьогоднішнього дня я вже ні в чому не впевнений.

Яна сперлася на дверний отвір і спостерігала, як він помішує страву.

Попри все, що сталося за день, на кухні було спокійно.

Несподівано спокійно.

І Яна впіймала себе на думці, що їй подобається це відчуття.

Наступного дня Яна відчула щось дивне ще до початку засідання.

Люди перешіптувалися.

Замовкали, коли вона проходила повз.

Іноді поглядали на неї надто уважно.

Яна насупилася.

— Щось сталося?

Роман, який саме переглядав якісь документи, підняв голову.

— Ти ще не чула?

— Що саме?

Він ніяково кашлянув.

— Про вас із Марком уже пліткує половина Ради.

Яна заплющила очі.

— Я так і знала.

— Звідки?

— Бо я просила його відпустити мене саме через це.

Роман ледь усміхнувся.

— На жаль, люди запам'ятали не те, що Флоерт хотів тебе вдарити.

— А що Марк мене обійняв?

— Саме так.

Яна важко зітхнула.

У цей момент до зали увійшов Марк.

Кілька людей одразу повернули голови в його бік.

— Бачиш? — тихо сказав Роман. — Уже навіть не приховують.

Марк підійшов до них.

— Доброго ранку.

— Тебе можна привітати? — почувся насмішкуватий голос із сусіднього ряду.

У залі пролунало кілька приглушених смішків.

Марк спокійно подивився на чоловіка.

— З чим саме?

— Ну, ти ж сам розумієш.

— Ні, не розумію.

Чоловік одразу розгубився.

Марк спокійно поклав папери на стіл.

— Якщо ви маєте час на плітки, то, мабуть, у вас замало роботи.

У залі запала незручна тиша.

Яна ледве стримала усмішку.

Марк сів поруч і тихо запитав:

— Уже знаєш?

— Уже.

— Переживаєш?

Яна глянула на нього.

— Трохи.

— Не варто. За кілька днів вони знайдуть нову тему для розмов.

— Ти в цьому впевнений?

— Абсолютно.

— Звідки?

— Я працюю тут довше за тебе.

І цього разу Яна не втрималася й усміхнулася.

Настав травень.

Як і передбачав Марк, люди поступово перестали обговорювати їхні обійми.

Звісно, іноді Яна все ще ловила на собі цікаві погляди або чула уривки старих пліток, але тепер це вже нікого особливо не хвилювало.

У Ліхенеї з'явилася нова тема для суперечок.

Законопроєкт партії «Вільний Орвіс».

І цього разу мова йшла не про окремих людей, а про всю систему рабства.

Газети виходили з гучними заголовками.

Одні писали, що реформи давно назріли.

Інші попереджали про катастрофу, яка нібито чекає країну.

Засідання Ради стали значно напруженішими.

— Вони ніколи не погодяться, — сказав одного разу Роман після чергової суперечки.

— Погодяться, — спокійно відповів Марк.

— Звідки така впевненість?

— Бо навіть ті, хто виступає проти нас, уже перестали сперечатися про те, чи існує проблема.

Яна уважно слухала.

У цьому Марк мав рацію.

Ще кілька місяців тому багато хто стверджував, що рабство є природним порядком речей.

Тепер же суперечки точилися навколо іншого.

Не про те, чи потрібні зміни.

А про те, наскільки далеко ці зміни мають зайти.

І це вже була маленька перемога.

Яна подивилася у вікно.

Колись вона навіть не могла уявити, що сидітиме тут і слухатиме, як впливові люди обговорюють майбутнє таких, як вона.

А тепер сама брала участь у цих розмовах.

Партія Марка винесла на розгляд два законопроєкти.

Перший стосувався заборони фізичних покарань для рабів і запровадження відповідальності для господарів за порушення.

Другий — зміни процедури звільнення після викупу.

Саме він викликав найбільше суперечок.

Дебати в Раді тривали довго.

Консерватори наполягали, що різке скасування очікування зруйнує “порядок”.

Реформатори відповідали, що чекання без потреби лише затягує страждання.

У результаті компромісу повністю норму не скасували.

Але строк очікування скоротили до трьох місяців.

Після голосування в залі ще довго стояв шум — ніхто не був повністю задоволений результатом.

Та всі розуміли одне: система вже почала змінюватися.