Глава 12

Яна прокинулася трохи пізніше, ніж зазвичай.

У кімнаті було тихо, лише з кухні долинав приглушений звук посуду та запах чогось готованого.

Вона повільно сіла на ліжку, намагаючись остаточно прокинутися.

На тумбочці лежав невеликий аркуш паперу.

Яна взяла його і прочитала:

«Не заходь на кухню. Я хочу зробити сюрприз».

Вона кілька секунд дивилася на записку, а потім ледь усміхнулася.

— Сюрприз… — тихо повторила вона.

За стіною щось дзенькнуло, і Яна, досі тримаючи записку в руках, нарешті підвелася.

Але з кімнати виходити не поспішала.

Цікавість боролася з обережністю.

Яна ще не встигла повністю прокинутися, коли з боку дверей, що вели до родини Марка, пролунав крик.

За ці місяці вона майже забула, що там живуть люди з жорсткими правилами.

Жіночий крик повторився знову.

Марк різко вибіг із кухні.

— Тату, не роби цього!

— Не втручайся! — різко відповів батько.

Яна підійшла ближче й побачила картину: чоловік тримав дитину за плечі, поруч кричала жінка, а батько Марка готувався його вдарити.

І тоді Марк помітив дитину.

— Їхня дитина зіпсувала мій костюм! — холодно сказав чоловік.

— Я їх викуплю, — відповів Марк.

У кімнаті настала тиша.

— По тисячі ехонів за кожного, — сказав батько. — І зараз ти забираєш одну людину, а двох залишаєш як гарантію, що повернешся з грошима.

Марк стиснув щелепи.

Він узяв дитину на руки.

— Яно, посиди, будь ласка, з нею.

— Добре.

Дитина плакала, тремтіла, ховаючись у неї.

Марк швидко обернувся до батька.

— У мене є дві тисячі. Я віддам тисячу сьогодні.

— Тоді забереш лише одну людину.

Пауза.

— Жінку.

Марк не вагаючись подивився прямо.

— Я забираю жінку. Не карай його.

Батько примружився.

— У тебе є дві години.

Двері зачинилися.

Марк передав жінку Яні.

— Погодуй її і дитину. Я піду за грошима для чоловіка.

Він не чекав відповіді.

І вийшов з дому.

Яна накрила на стіл і тихо сказала:

— Сідайте, поїжте.

Жінка вагалася, не торкаючись їжі.

— А пан не буде нас за це сварити?

— Ні, не буде, — спокійно відповіла Яна. — Як вас звати?

— Мальвіна. А це моя донька Соломія.

Дівчинка трималася за матір і боязко дивилася на стіл.

— А той чоловік ваш? — обережно запитала Яна.

Мальвіна кивнула.

— Так… Що з нами буде?

Яна на мить замовкла, ніби підбираючи слова.

— Скільки Соломії років?

— Шість.

Яна глибоко вдихнула.

— Тоді Марк викупить Святослава. І ви будете вільні.

Жінка завмерла.

— Правда?..

У її голосі було більше страху, ніж радості — ніби вона боялася повірити в надію.

— Мальвіно, я вас пам’ятаю, — тихо сказала Яна.

Жінка на мить завмерла.

— Моя мама була рабинею. Я виросла в цьому домі… Я навіть пана Марка пам’ятаю малим.

Вона ковтнула.

— А Святослава подарували панам. Ми з ним закохалися й з дозволу господарів одружилися.

Мальвіна опустила очі.

— Святослав був вільним колись… до шістнадцяти років. А я — ніколи.

— А як Святослав став рабом? — тихо запитала Яна.

Мальвіна опустила погляд.

— Його продали батьки… через борги.

Вона замовкла на мить.

— У них не було іншого виходу.

— Яно… як ти залишилася живою? — обережно запитала Мальвіна. — Про пана Марка ходять страшні чутки.

Яна ледь усміхнулася.

— Це все міфи. І я — доказ цього.

Жінка здригнулася.

— Але кажуть, що жити поруч із дитиною смерті небезпечно… що їх охороняє злий дух.

Яна похитала головою.

— Ніякого злого духа немає.

Вона на мить замовкла, а потім додала спокійніше:

— І я теж дитина смерті.

У кімнаті стало тихо.

Мальвіна нерішуче подивилася на неї.

— Але ти ж пів року жила з нами… і нічого поганого не сталося.

Яна кивнула.

— Ось саме. Це ще один доказ, що все, що говорять про дітей смерті, — вигадки.

Марк повернувся через кілька хвилин.

Він ще на ходу дістав гаманець і поклав на стіл обумовлену суму.

— Дві тисячі, — коротко сказав він.

Батько навіть не одразу порахував.

Лише кивнув.

— Забирай.

Святослав стояв поруч, напружений, ніби боявся зробити зайвий крок.

Марк підійшов і обережно взяв його за плече.

— Пішли.

І тільки коли вони вийшли, він дозволив собі видихнути.

Після цього Марк разом із ними пішов до канцелярії.

Оформлення документів зайняло небагато часу — для таких випадків процедура була чіткою.

Підписи, печатки, короткі перевірки.

І лише після останнього штампа статус родини змінився остаточно.

Вони більше не належали нікому.

Вони були вільні.

Після оформлення документів Марк затримався на мить.

Він дістав гаманець і простягнув їм гроші.

— Це на перший час.

Мальвіна розгублено подивилася на нього.

— Ми… ми не знаємо, як…

— Розберетеся, — спокійно перебив Марк. — Головне зараз — мати змогу почати.

Він не став чекати подяки.

Лише кивнув і відійшов убік, даючи їм простір.

Після цього Марк відвіз їх в один із будинків, який він раніше придбав для таких випадків.

Дім був простий, але доглянутий. Усередині — найнеобхідніше: меблі, трохи речей і запаси продуктів.

На кухні стояли навіть консерви — на перший час.

Мальвіна озирнулася, ніби не до кінця вірила, що це справді їхнє тимчасове місце.

Марк зупинився біля дверей.

— Тут ви можете побути, поки не вирішите, що робити далі.

Він коротко кивнув і відступив убік, даючи їм простір.