Глава 11

Минув майже місяць.
Середина квітня принесла більше зустрічей, більше засідань і менше тиші, ніж раніше.
Марк уже звик, що Яна майже завжди поруч — не як тінь, а як присутність, яку більше не можна ігнорувати.
Вона ходила з ним на засідання частіше.
Спершу на неї дивились як на дивину.
Потім — як на проблему.
А згодом про неї почали писати.
У газетах з’явилися короткі згадки:
“нова учасниця Руху Вільного Орвіса”,
“ рабиня у політичному середовищі”,
“незвичний випадок включення до ради”.
Яна читала це мовчки.
Без радості.
Без злості.
Лише з відчуттям, що її життя поступово перестає бути невидимим.
Марк помітив це, але нічого не питав.
Він просто продовжував йти поруч.

Одного разу на засіданні до Яни підійшов чоловік з партії Орвіс тільки для вільних. Він ткнув у Яну пальцем.

   —      Таких як ти треба тримати під замком!

    —    А таких як ви не треба?! Ви хочете, щоб у вільних людей було ще більше можливостей творити свавілля!

   —     Та як ти смієш?! Ти мусиш зі мною погодитися !

     —    Я не маю погоджуватися, якщо ваші слова не відповідають моїм поглядам.
Він засміявся:

     —   Які погляди в рабині?!

         —   Правильні!

          —    Ти хочеш сказати, що мої неправильні?

     —      Я вже це сказала.
Він замахнувся й хотів ударити, але його руку перехопив Роман, один із членів Вільного Орвіса.

       —    Не смій її бити.
Яна вийшла на двір, сльози потекли з її очей.
Через кілька хвилин підійшов Марк.

     —    Роман мені розповів про вашу сутичку з тим негідником Флоертом. Що він тобі сказав?
Яна розповіла, сльози продовжують текти.
Марк інстинктивно обняв Яну, це вийшло мимоволі.

     —     Флоерт поплатиться за це.

   —      Відпустіть, бо слухи підуть.
Він її відпустив.

Яна переодяглася в домашній одяг і сіла на край ліжка.

У будинку було тихо. Лише десь унизу ледь чутно грюкнули дверцята шафи.

Перед очима знову постала сцена біля будівлі Ради.

Вона плакала. Флоерт кричав на неї. Потім прийшов Марк.

І обійняв її.

Яна повільно провела долонею по руці.

Дивно.

Вона намагалася пригадати свої відчуття в той момент. Злість? Страх? Відраза?

Нічого такого не було.

Навпаки.

Поруч із ним стало спокійніше.

Від цієї думки Яна насупилася.

— Що за дурниці...

Вона встала і почала складати одяг, але думки вперто поверталися до того самого моменту.

Їй не було неприємно.

Не було відразливо.

Єдине, що тоді налякало її, — що хтось побачить.

Що завтра про це говоритимуть у коридорах Ради.

Що знову напишуть у газетах.

Що Маркові через неї доведеться вислуховувати плітки.

Яна зітхнула.

— І чому я взагалі про це думаю?

Але відповідь вона знала.

Бо до сьогодні ніхто не обіймав її просто для того, щоб підтримати.

Після вечері Марк знайшов Яну у вітальні. Вона сиділа з книгою, але було очевидно, що не читає.

— Яно, як ти?

— Уже заспокоїлася після того, що було в Раді. Але все одно хвилююся.

Марк кивнув.

— Якщо мені доведеться відійти під час наступних засідань, я попрошу когось із наших бути поруч. Я не хочу, щоб ти залишалася сама.

Яна ледь усміхнулася.

— Дякую.

Марк помовчав, ніби збирався з думками.

— Ти на мене не гніваєшся за ті обійми?

Вона здивовано підняла голову.

— Ні, не гніваюся.

Він помітно видихнув.

— Це добре. Просто... воно вийшло мимоволі.

— Я знаю.

— Якщо чесно, я весь вечір думав про твою реакцію.

— Про мою реакцію?

— Ти сказала тільки одне.

Яна насупилася, намагаючись пригадати.

— Що саме?

— Щоб я тебе відпустив, бо нас можуть побачити.

Вона опустила очі.

— Так.

— Тобто тебе хвилювали лише чутки?

Після короткої паузи Яна кивнула.

— Так. Лише це.

Марк уважно подивився на неї.

— А самі обійми?

Яна відчула, як починають палати щоки.

— Що обійми?

— Вони були тобі неприємні?

— Ні.

— Тоді чому ти замовкла раніше?

Яна нервово стиснула край рукава.

— Бо не знала, чи варто це казати.

— Казати що?

Вона кілька секунд мовчала.

— Що мені не було відразливо чи неприємно.

Марк завмер.

Яна відчула, що відступати вже пізно.

— Якби там нікого не було... я б не заперечувала.

Тиша, що запала після цих слів, здалася їй нескінченною.

— Яно...

Вона поспішно відвела погляд.

— Я мала на увазі, що ви хотіли мене підтримати. І я це зрозуміла.

— Я теж саме це й мав на увазі.

Вони обоє усміхнулися, хоча обидва відчували, що ця розмова виявилася набагато важливішою, ніж здавалося на початку.

Марк усміхнувся.

— Яно, а якби я зараз попросив дружніх обіймів, що б ти відповіла?

Вона здивовано подивилася на нього, а потім кутики її губ піднялися.

— Я тільки за.

— Це добре.

Він помовчав кілька секунд.

— Слухай, а давай ти будеш звертатися до мене на "ти".

Яна розгублено кліпнула.

— На "ти"?

— Так.

— Це незвично. Я ж ще рабиня.

Посмішка Марка згасла.

— На жаль, закон є закон. Офіційно я зможу звільнити тебе лише в серпні.

Він похитав головою.

— Але для мене ти давно не просто людина, яка живе в цьому домі. Ми разом ходимо на засідання, працюємо в одній партії, сперечаємося, обговорюємо різні речі.

Яна мовчки слухала.

— І ще дещо, — додав Марк. — Відтепер домашні справи будемо робити по черзі.

— По черзі?

— Саме так. Сьогодні готує один, завтра інший. Те саме з прибиранням.

— Але...

— Ніяких "але".

В його голосі прозвучала твердість.

— Яно, я серйозно.

Вона опустила очі, намагаючись приховати усмішку.

— Добре.

— То ти згодна?

— Згодна.

— І на "ти"?