Глава 9

У кімнаті було тихо.
Яна спала на своєму ліжку, рівно дихаючи, загорнувшись у ковдру.
Марк  лежав навпроти, дивлячись у стелю.
Думки повільно розпливалися, змішуючись із втомою.
І раптом темрява змінилась.
Яна піднялася з ліжка.
Вона підійшла ближче.
Сіла поруч.
Марк не встиг нічого сказати.
Її обличчя було зовсім близько.
Їхні губи торкнулися.
Поцілунок був коротким, але реальним — надто реальним.

Марк різко розплющив очі.
Тиша.
Темна кімната.
Яна спить на своєму ліжку, як і раніше.
Жодного руху.
Лише ранкове світло пробивається крізь штори.
Він повільно видихнув.
— Це був сон… — тихо подумав він.
Пауза.
Він провів рукою по обличчю, намагаючись повернути ясність думок.
Чому мені таке сниться?
Він на мить заплющив очі.
Мабуть, через стрес.

Зранку будинок на вулиці Тіаліса, 5 був тихим.
Марк  зайшов на кухню, ще не повністю прокинувшись.
Яна вже була там — щось робила біля столу, не звертаючи на нього особливої уваги.
Він зупинився на мить.
І раптом у пам’яті блиснув сон.
Занадто яскраво.
Наче мозок вирішив нагадати про нього саме зараз.
Марк відвів погляд і швидко стиснув край рукава.
— Добрий ранок, — сказав він трохи сухіше, ніж хотів.
— Добрий, — відповіла Яна.
Він підійшов до столу, але відчув, що раптом став надто усвідомлювати кожен рух.

Це просто сон.
Звичайна реакція на втому. Стрес. Нічого більше.
Він взяв чашку, затримався на секунду довше, ніж потрібно.
І тільки тоді помітив, що Яна на нього не дивиться — і від цього стало трохи легше.

Його з задуми вивів голос Яни:
— Пане, з вами все добре?
Марк на мить ніби не одразу зрозумів, що звертаються до нього.
Він підняв погляд.
— Так, — відповів швидше, ніж подумав. І додав уже рівніше: — Накривай на стіл.
Яна кивнула й повернулась до справ.
Марк залишився стояти ще секунду.
Спокій.
Просто спокій.
Він видихнув і сів, намагаючись повернути думки в звичний порядок справ.
Але це вийшло гірше, ніж зазвичай.

Вони сиділи й снідали.
У кухні було спокійно, лише тихий дзенькіт посуду порушував тишу.
Марк кілька секунд мовчав, ніби підбирав слова.
— Яно, ти пам’ятаєш, що сьогодні твоє офіційне представлення в партії?
Вона підняла очі від тарілки.
— Так, я не забула.
Коротко. Спокійно. Без зайвих емоцій.
Марк кивнув, але не відразу відвів погляд.
— Добре.
Пауза затягнулась на мить довше, ніж потрібно.
— Після зборів не відходь далеко. Будеш поруч зі мною.
Яна трохи насупилась, але нічого не запитала.

— Гаразд.
Він відсунув чашку, ніби розмова вже завершена.
Але думки все ще не повертались у звичний порядок.

Яна вже підвелася зі столу, збираючись прибрати посуд, але Мврк зупинив її поглядом.
— Я сам приберу. А ти йди у ванну й переодягайся. У гардеробі на тебе чекає сукня. Сподіваюся, вона тобі сподобається.
Яна на мить завмерла.
— Але це мої обов’язки.
— Нам скоро треба йти.
Він говорив спокійно, але без простору для суперечок.
— І сьогодні я буду готувати вечерю.
Вона здивовано підняла на нього очі.
— Ви вмієте?
— Так.
— Але… чи годиться вам готувати?
Він подивився на неї коротко, трохи стримано.

— Не сперечайся.
Яна замовкла.
Кілька секунд вона ще стояла біля столу, ніби не до кінця вірячи в почуте, а потім повільно пішла до гардеробу.
Відчинила дверцята — і завмерла.
Сукня була справді гарна.
Не надто пишна, але доречна, з тканини, яка виглядала дорого навіть без прикрас.
Яна несвідомо провела пальцями по ній.

І вперше за ранок не знала, що саме має відчути.

Коли Яна одягнула зелену сукню — такого ж глибокого відтінку, як її очі — вона на мить завмерла перед дзеркалом.
Марк вибрав її не випадково.
Тканина лягала інакше, ніж звичний одяг. Вільніше. Впевненіше.
Яна дивилась на своє відображення і не одразу впізнала себе.
Не тому, що стала іншою.
А тому, що вперше побачила себе не як “обов’язок” чи “статус”.
Вона повільно вдихнула.
— Це я?.. — ледь подумала вона, не вимовляючи вголос.
І дзеркало не дало відповіді.

Коли Яна вийшла з кімнати, Марк  уже чекав у коридорі.
Він був у темному смокінгу — стриманому, без зайвих деталей. Як завжди, зібраний, точний, трохи відсторонений на вигляд.
Але коли він підняв погляд і побачив її, на мить завмер.
Зелена сукня м’яко лягала по фігурі, відтінок повторював її очі й робив їх ще глибшими.
Яна несвідомо зупинилась, ніби перевіряючи, чи все правильно.
І раптом — усміхнулась.
Щиро, без напруги, якось дуже по-людськи.
Марк це помітив одразу.
І вперше за весь цей час вона не виглядала як “обов’язок”, “статус” чи “ситуація”.
Лише як Яна.посміхнувся, ледь помітно, швидше очима, ніж губами.
— Тобі пасує, — сказав він спокійно.
Яна на мить опустила погляд, ніби збентежилась від його тону, але посмішка не зникла повністю.
І тільки тоді вона помітила пальто, акуратно складене на його руці.
— Ви… купили пальто?
— Там буде прохолодно, — коротко відповів він.
Вона здивовано глянула на нього ще раз, ніби не очікувала такого дрібного, але продуманого жесту.
І вперше за день відчула, що це не просто вихід у партію.

Коли вони приїхали й увійшли до зали ради, атмосфера змінилась одразу.
Тепло, яке ще трималось після дороги, ніби розчинилось у холодному просторі кам’яних стін.
Щойно Марк  і Яна зробили кілька кроків уперед, по залу пройшов гул.
Погляди.
Оцінювальні.
І відверто непривітні.
— Рабиня в партії? — почулося десь збоку.
— Це що, жарт?
У повітрі з’явилось те саме улюлюкання, змішане з нерозумінням і обуренням.
Марк зупинився на мить.
Він не очікував цього.
І головне — не розумів, як чутки могли розійтися так швидко.
Яну це змусило інстинктивно напружитись, але вона залишилась поруч.
До них підійшли кілька членів партії й, хоч і без ентузіазму, але взяли ситуацію під контроль. Їх провели далі, допомагаючи пройти до місць.
Шепіт не стихав.
Але голос старшого представника партії перекрив шум:
— Вона офіційно входить до складу Руху Вільного Орвіса.
У залі на мить стало тихіше.
Не спокійніше.
Просто уважніше.