Глава 8

Обидва одночасно помітили, як чорний крилак почав опускатися нижче. Марк різко змінився в обличчі.
— Яно, обніми мене.
Вона на мить розгубилась.
— Навіщо?
— Хай думають, що у нас побачення.
Пауза.
Яна напружилась, але не відступила.
— Хто “вони”?
Марк уже дивився не на неї — на рух у повітрі.
— Ті, хто керує крилаком.
Він зробив крок ближче.
— Швидко.

Яна вагалась частку секунди — і все ж обхопила його руками, намагаючись виглядати природно, хоча серце билося занадто швидко.
Крилак повільно знижувався.

Крилак повільно знижувався, ніби вибирав точку спостереження.
Марк тримав Яну ближче до себе, але не так, як це роблять закохані — швидше як щит.
— Не рухайся, — тихо сказав він.
Яна відчула, як у нього напружені плечі.
— Що він бачить? — прошепотіла вона.
— Все, — коротко відповів Марк.
Крилак завис нижче рівня дахів і зробив повільний оберт.
У цей момент по його корпусу пройшло ледь помітне світіння — як скан.
Яна інстинктивно затримала подих.
— Він зчитує… людей? — тихо спитала вона.
Марк кивнув майже непомітно.
— Обличчя. Температуру. Пози. Пару.

Він трохи сильніше притиснув її до себе.
— І поведінкові патерни.
Крилак затримався прямо над ними.
Яна відчула, як усе всередині стискається.
— Якщо він нас зараз… — почала вона.
— Він не “нас”, — різко перебив Марк. — Він фіксує точку.
Пауза.
— І вже передає.
На секунду світ ніби став надто тихим.
Крилак зробив ще один повільний рух — і почав підніматися, завершуючи скан.
Марк  не відпускав її одразу.
Лише коли апарат відірвався вище дахів, він тихо сказав:
— Тепер у нас дуже мало часу.

Транспорт рушив із місця.
За вікном чорний крилак ще кілька секунд кружляв над вулицею, ніби щось перевіряв.
Яна відчула, як Марк напружено стежить за ним.
Потім крилак різко змінив напрямок і полетів далі.
Лише тоді Яна повільно відпустила Марка й трохи відсунулася.
У салоні знову стало тихо.
— Тепер можна пояснити, що це було? — тихо запитала вона.
Марк ще кілька секунд дивився у вікно.
— Якщо крилак фіксує когось як підозрілу ціль, інформація йде далі.
Яна насупилась.
— А пара в транспорті не виглядає підозріло?
На мить у його очах майнула ледь помітна втомлена іронія.
— Ні. Люди на побаченнях рідко виходять із політичних зборів і озираються на небо.

Коли вони повернулися на вулицю Тіаліса, будинок п’ять, у домі вже було тихо.
Після всього, що сталося, ні Яна, ні Марк  майже не розмовляли.
По черзі прийняли ванну й розклали речі.
У кімнаті горіла лише невелика лампа біля стіни.
Їхні ліжка стояли навпроти одне одного.
Яна швидко загорнулася в ковдру, ніби втома нарешті взяла своє.
— Добраніч, — тихо сказала вона.
— Добраніч.
За кілька хвилин її дихання стало рівнішим.
А Марк усе ще лежав із розплющеними очима.

Сон не приходив.
Він дивився в темряву й уперто намагався думати про крилака, про збори Руху Вільного Орвіса, про можливе стеження — про що завгодно.
Але пам’ять повертала зовсім інше.
Яна в транспорті.
Її руки навколо нього.
Те, як вона притиснулась до нього, навіть не розуміючи до кінця, наскільки він тоді напружений.
Марк повільно видихнув.
Це було лише прикриття.
Раціональне рішення.
Нічого більше.
Але чомусь саме це не давало йому заснути.

І найгірше було те, що в якийсь момент йому захотілося, щоб чорний крилак ще трохи кружляв над транспортом.
Щоб Яна не відпускала його довше.