Глава 6

Сьогодні Марк нікуди не пішов і залишився вдома.
Під час сніданку Яна раптом несміливо сказала:
— Пане… ви за пів року до того, як викупили мене, купили моїх подруг. Їх звуть Лія й Мія. Вони сестри. Що з ними сталося?
Марк підняв на неї погляд.
— Збирайся. Можеш їх навідати.
Яна завмерла. — Справді?..
— Я не жартую.

Через годину вони вже були за містом.
Невеликий будинок стояв майже біля лісу. Старий, але доглянутий. На підвіконнях виднілися горщики з квітами.
Марк постукав.
Двері відчинилися майже одразу.
На порозі з’явилася Мія.
Побачивши Марка, вона помітно напружилась.
— Доброго дня, — стримано сказала вона. — Ви обіцяли ніколи мене не турбувати.
— Я прийшов не сам.
Мія нарешті перевела погляд на Яну.
І її обличчя одразу змінилося.
— Яно?!
Яна ледь усміхнулась. — Привіт.

— Я рада тебе бачити! Заходь швидше!
Вона одразу відступила від дверей.
Яна нерішуче озирнулася на Марка.
— Спілкуйтеся, — спокійно сказав він. — Я почекаю неподалік.
І, не чекаючи відповіді, пішов стежкою в бік дерев.

— Чому ти так поставилася до приходу пана Марка? — тихо запитала Яна, коли двері зачинилися.
Miia відвела погляд і почала нервово поправляти рушник на столі.
— Не люблю нагадувань про те, що колись була рабинею.
Яна мовчала.
Мія зітхнула.
— Хоча… якщо чесно, пан Марк нічого поганого нам не зробив.
— Тоді чому?..
Мія сумно всміхнулася.
— Бо коли дивишся на нього, одразу згадуєш усе. Продаж. Страх. Той день. Рабські документи. Важко пояснити.
Вона поставила на стіл чашки.
— Він купив нам із Лією будинки. Сусідні. Дав гроші на перший час. Допоміг із документами.
Яна здивовано слухала.
— І нічого не попросив навзаєм?
— Ні.
Мія гірко всміхнулася.
— Через це ще страшніше було йому не довіряти.
Яна повільно опустила очі.
— Я теж спочатку його боялася.
— І правильно робила, — тихо сказала Мія. — У Домініоні Орвіс люди не роблять добрі речі просто так. Ми до такого не звикли.
На кілька секунд у кімнаті запала тиша.
— Але якщо він привіз тебе сюди… — Мія уважно подивилася на Яну, — значить, ти для нього вже не просто служниця.

Двері рипнули, і до будинку зайшла Лія.
Вона несла кошик із тканиною й спочатку навіть не помітила Яну.
— Міє, ти не повіриш, там на ринку знову підняли ціни на—
Лія раптом завмерла.
Кошик мало не вислизнув із її рук.
— Яно?..
Яна підвелася з-за столу.
За мить Лія вже міцно обіймала її.
— Ти жива… — тихо видихнула вона. — Ми з Мією стільки разів про тебе говорили.
— Я теж думала про вас.
Лія відступила й уважно оглянула її.
— Він тебе образив?
Яна одразу зрозуміла, про кого йдеться.

— Ні.
Лія недовірливо примружилась. — Справді?
— Справді.
Miia тихо сказала:
— Пан Марк привіз її сюди сам.
Лія помітно здивувалась.
— Сам залишив тебе тут?
— Сказав, що почекає неподалік.
Лія переглянулася з сестрою.
— Значить, він і справді до тебе ставиться інакше, — пробурмотіла вона.
Яна опустила очі. — Не знаю.
Але вперше за довгий час вона вже й сама не була в цьому впевнена.

— Та чому ви так його боїтеся? — не витримала Яна.
Лія і Мія переглянулися.
Першою озвалася Лія:
— Він дитя смерті. Через таких людей завжди стається щось погане.
Яна мовчки подивилася спочатку на неї, потім на Мію.
— Ви кілька місяців жили поруч зі мною, — тихо сказала вона. — І що поганого сталося?
Мія насупилась. — А до чого тут ти?
Яна кілька секунд мовчала, ніби вирішувала, чи варто говорити.
Потім підняла очі.
— Я теж дитя смерті.
У кімнаті стало так тихо, що було чути потріскування дров у печі.

Лія зблідла.
— Що?..
— Я бачу мертвих, — спокійно сказала Яна. — Так само, як пан Марк.
Мія повільно опустилася на стілець. — Тому він тебе викупив?..
— Ні. Він дізнався вже після того.
Лія дивилася на Яну так, ніби бачила її вперше.
— Але ти ж… нормальна.
Яна криво всміхнулася. — У цьому й проблема. Діти смерті зазвичай нормальні люди. Просто всіх лякає сам дар.

Марк уважно подивився на Яну.
— Ти швидше повернулася, ніж я очікував.
Вона ледь всміхнулася, але втомлено.
— Я їм зізналася про свій дар. І в дівчат раптом дуже різко з’явилися справи.
Марк мовчав кілька секунд.
Ні здивування, ні осуду на його обличчі не було.
Лише втомлене розуміння.
— Лія  й Мія хороші люди, — спокійно сказав він. — Але страх у Домініоні Орвіс вбивають у людей із дитинства.
Яна дивилася кудись убік.
— Вони боялися вас. А тепер і мене.

— До цього звикають.
Вона різко повернулася до нього. — А я не хочу звикати.
Марк несподівано ледь усміхнувся.
— Ось тому ти мені й потрібна в Рухові Вільного Орвіса.
Яна завмерла.
— Ви зараз серйозно?
— Абсолютно.
Вітер ворухнув гілки над дорогою.
— Люди, які звикають до несправедливості, нічого не змінюють, — тихо сказав Марк. — А ти досі з нею сперечаєшся. Це рідкість.