Глава 4

Зранку Яна готувала сніданок.
Усе було майже звичним — шум води, запах їжі, ранкова тиша.
Коли на кухні з’явився Марк, вона навіть не одразу підвела очі.
— Я хочу вибачитися за те, що нагримав, — сказав він спокійно.
Яна завмерла.
Ложка в руці застигла над тарілкою.
Вона повільно підвела погляд, ніби не була впевнена, що правильно почула.

— Це незвично. Пани ніколи не вибачаються, навіть якщо неправі.
Марк на мить затримав погляд на ній.
— Я так відреагував через сервіз. Його мені подарувала тітка Єва. Вона була єдиною людиною, яка мене щиро любила.
Він трохи помовчав.
— Вона сказала мені вибачитися.
Яна підвела очі.
— Як уві сні?
— Так.
У кухні стало тихіше.
Яна повільно видихнула, ніби зважувала щось усередині.
— То ви теж… дитина смерті?
Марк не одразу відповів.
— Що означає “теж”?

Яна на мить замовкла, а потім тихіше сказала:
— Я бачу мертвих.

— Як мама з татом купили рабиню з таким даром?
— Їм ніхто не сказав.
Марк коротко видихнув, майже як реакцію без емоцій.
— Вони просто уникали таких людей.
Яна на мить застигла, дивлячись на нього.
— Тобто…
Він не договорив, але в цьому було достатньо: у його світі такі, як вона, не проходили відбору випадково.

— Я піду на свою фабрику, а ти сходи по продукти.
Він залишив гроші на столі й уже був біля виходу.
Яна на мить глянула йому вслід, ніби хотіла щось сказати, але передумала.
Двері тихо зачинились.
У кухні знову стало спокійно.

Вона купила не лише продукти.
У кошику лежали зошит і ручка.
Яна на мить затримала на них погляд довше, ніж на всьому іншому.
Для інших це були дрібниці.
Для неї — щось більше.
Вона писатиме свій роман.