Глава 2

Яна прокинулася ще затемна.
Кілька секунд лежала нерухомо, не одразу розуміючи, де знаходиться.
Потім почула тишу квартири — рівну, незвичну, без криків і чужих кроків за дверима.
І згадала.
Вона швидко підвелася й пішла на кухню.
Готувати було простіше, ніж думати.
До того часу, коли Марк прокинувся, на столі вже стояв сніданок.
Він сів мовчки.
Яна — ні.
Стояла трохи осторонь, як звикла.
Марк кілька секунд дивився на неї.
— Сядь.

Вона слухняно сіла, хоча плечі все одно залишались напруженими.
Їли мовчки.
Тільки цокання виделки об тарілку порушувало тишу.
Потім Марк підвівся.
— Я буду пізно.
Яна кивнула.
Він узяв пальто й пішов.
Двері зачинилися тихо.
І тільки після цього Яна зрозуміла, що весь цей час чекала чогось поганого.

Яна одразу взялася прибирати.
Не тому, що її просили.
Просто без роботи ставало тривожно.
Поступово вона почала помічати, що кімната більша, ніж здалася ввечері.
Біля вікна стояв мольберт. Пензлі, фарби, полотна.
Яна завмерла.
Вона ніяк не могла поєднати в голові страшні чутки про Марка з цим тихим куточком художника.
Наче тут жив зовсім інший чоловік.
Трохи далі стояли книжкові полиці.
Невелика бібліотека.
Яна машинально провела пальцями по корінцях книг — і раптом зупинилась.
Саулі Фійлі.

Серце дивно стиснулося.
Вона читала його роботи ще до того, як стала рабинею.
Тоді їй здавалося, що в тих книгах є щось лячне й водночас дивно чесне. Ніби автор знав про смерть більше, ніж мав би знати звичайний письменник.
Яна повільно витягла одну книгу.
Сторінки були потерті — Марк читав її не раз.
І це чомусь лякало більше, ніж мало б.

Місяць у домі Марка навчив Яну дивній речі: тиша може лякати сильніше за крики.
Він не бив її. Не принижував. Платив за роботу.
Але вона все одно постійно чекала моменту, коли все зіпсується.
І сьогодні це сталося.
Сервіз вислизнув із рук раптово.
Гучний звук розбитої порцеляни розлетівся кімнатою.
Яна завмерла.
На підлозі блищали уламки.
Марк різко підвів голову.
І щось у його погляді змінилося так швидко, що в неї всередині похололо.
— Вибачте, пане, я зараз приберу все…

— Я сам! — різко обірвав він.
Тиша після цього прозвучала майже боляче.
Він провів рукою по обличчю й тихіше, але холодніше додав:
— Не хочу тебе бачити. Хоч під ковдрою сховайся.
Яна опустила очі.
— Добре.
Вона швидко вдягнула куртку й вийшла з дому.
Надворі було холодно.
Початок березня ще не відпускав зиму.
Яна дійшла до альтанки й сіла на лавку, підтягнувши ноги до себе.

Повернутися без дозволу вона не наважилась.
Тож вирішила спати тут.