Глава 1

Яна вже пів року була рабинею в цьому домі.
Усі боялися господарів. Але найбільше — Марка.
Про нього говорили пошепки.
Він жив в окремій частині маєтку, рідко з’являвся без причини і інколи “викуповував” рабів у родичів. Куди вони потім зникали — ніхто не знав.
І ніхто не хотів знати.
Яна вже не розрізняла ударів — тільки шум у вухах і думку, що це не закінчиться.
Господиня не кричала по-справжньому. Ніби це була звична справа. Як робота.
І раптом усе змінилось.
Двері не грюкнули — вони просто відчинилися.

Тиша впала різко. Неприродно.
Він стояв у проході так, ніби був тут від початку.
Ніхто не чув, як він прийшов.
— Досить, — сказав Марк спокійно.
Господиня навіть не одразу розвернулась.
А коли розвернулась — повітря в кімнаті стало важчим.
— Це не твоя справа, Марку.
Він не подивився на неї.
Його погляд був спрямований на Яну.
І тільки тоді вона зрозуміла: він дивиться так, ніби вже прийняв рішення.
— Я її викупляю, — сказав він.
Тиша після цих слів була гірша за будь-який крик.
Господиня різко рушила вперед — але Марк перехопив її руку.
— Досить.
Одне слово.
І рух зупинився.
Він узяв Яну за лікоть і вивів з кімнати.
У коридорі було тихо.
Занадто тихо після того, що щойно сталося.
Він повернувся один.
Коротко щось сказав матері, поклав гроші. Без емоцій.

Двері зачинилися.
Яна стояла нерухомо.
Тіло не встигало за тим, що сталося.
Він не дивився на неї довго.
Просто пішов і повернувся з водою та якимось флаконом.
Різкий запах одразу заповнив простір.
Поставив поруч.
— Пий.
Потім сів трохи осторонь. Не торкаючись. Наче тримаючи дистанцію навмисно.
Яна не взяла одразу.
Усередині все стислося — не від болю, а від того, що вона не розуміла головного:
це рятунок чи просто інша форма контролю.
Коли вона трохи оговталась, Марк підвівся.
Мовчки провів її коридором.
Кухня була великою. Занадто чистою. Занадто тихою.
Він відкрив шафу з продуктами так, ніби показував щось звичайне.
— Приготуй вечерю, — сказав він.
Яна завмерла.
— А що ви хочете?
Він навіть не замислився:
— Голубці.

Вона приготувала вечерю й накрила на стіл.
Потім стала трохи позаду — на випадок, якщо йому щось знадобиться.
— Сідай теж, поїж, — сказав Марк.
Яна завмерла.
— Хіба я можу сідати за один стіл з паном?
Він підвів на неї погляд.
— У мене свої правила.
Вона не одразу повірила, що це справді почула.
Марк підвівся, пішов на кухню і сам приніс собі тарілку голубців.
Яна повільно сіла.
Але не торкнулась їжі одразу.
Чекала.
Лише коли Марк опустив погляд свою тарілку й почав їсти, вона обережно взяла виделку.

Йому довелося піти й купити їй одяг — у неї не було нічого, крім того, в чому він її забрав.
Повернувшись, Марк показав їй простір.
Тут було небагато: одна велика кімната, кухня, ванна і туалет. Все просте, але впорядковане.
— Тут ти будеш жити, — сказав він рівно.
Потім дістав розкладне крісло і постільну білизну.
Поставив біля стіни.
— Спатимеш тут.
Яна кивнула.
Без питань.
Без заперечень.
Наче будь-яке слово могло щось зіпсувати.
Вона довго не могла заснути.

Просто лежала, слухаючи тишу кімнати.
І тільки коли почула рівне дихання Марка, сон нарешті накрив її — обережно, ніби перевіряючи, чи це справді безпечно.